Мкондо, ч.3.

Студенти блукали між розставленими спортзалою стендами курсів політології, антропології, хімії. Увагу Найми привернув один з виставкових стендів, прикрашений яскравими фото. Вулкан, обрамлений снігом. Стілець із розтрісканим сидінням. Серія знімків кулі, що прошила наскрізь яблуко. Найма роздивилася світлини і заповнила форму: “Фотографія 100: Введення в зйомку”. У Ворда був старий Нікон 630, який вона дістала з підвалу, витерла від пилюки і принесла на перше заняття.

- Цей не підійде, - зауважив викладач.

- Іншого у мене немає, - відповіла Найма.

Він погойдав корпусні дверцята і пояснив, що на плівку потраплятиме світло і псуватиме знімки.

- Я можу притримувати їх руками, - умовляла Найма. - Або заклею скотчем. Ну будь ласка.

На очі їй набігли сльози.

- Подивимося, що можна зробити, - відповів викладач.

Наступного дня він вивів їх на вулицю і оголосив:

- Так. Робимо тут кілька кадрів. Не засвітіть плівки. Фокусуйтеся на будівлях чи людях.

Учні розбіглися, скеровуючи об'єктиви на фундамент корпусів, на точені шпилі огорожі, на куполи пожежних гідрантів. Найма підійшла до сірого, покрученого дуба, що перехилявся за трикутник газону між доріжок. Фотоапарат вона заклеїла ізоляційною стрічкою. Плівка була на 24 кадри. Найма не розуміла, що дають камері 24 кадри. Одиниці діафрагми, світлочутливість, глибина фокусу нічого їй не говорили. Але вона нахилилася, навела об'єктив вгору, де позбавлені листя гілки колихалися на тлі неба, і чекала. Небо було затягнуте густими хмарами, але Найма бачила їх рух і витончення. Вона чекала. За десять хвилин хмари ледь розступилися, і між ними прослизнув тонкий промінь світла, що осяяв дуб. Найма зняла свій кадр.

Два дні згодом у фотолабораторії Найма стежила, як викладач знімає з сушарки чорний серпантин її плівки. Він кивнув і віддав їй негатив. Найма піднесла його, за прикладом викладача, до лампи і зненацька, дивлячись на проявлений кадр, який вона зробила лише кілька днів тому — дубові гілки, заквітчані сонцем, наче тріщини у тумані, вона відчула, як спадає пелена темряви з її очей. По руках побігли дрижі, радість забурлила струменем. Це був запал, найдавніше відчуття, немов ти продрався крізь густу крону лісу, роззирнувся над деревами і вперше побачив світ.

Тієї ночі вона так і не змогла заснути. Найма палала. На черговий урок вона прийшла на три години раніше розкладу.

Вони робили оглядові листи, а потім друкували фотокартки. У лабораторії Найма ретельно вглядалася у ванну для проявлення, чекаючи на появу зерна майбутньої світлини на папері, і малюнок впливав, спочатку прозорий, потім сірий, а потім проявлявся повністю, і цей процес здавався їй найпрекраснішою з магій, бачених за все життя. Проявити, прополоскати, закріпити. Так просто. І Найма думала “Я народилася і потрапила сюди для того, щоб озвучити це”.

Після заняття викладач гукнув Найму. Він схилився над її роботами і вказав, як вона обмежила рамкою телефонний дріт, що один кадр можна було зняти на довшій витримці. Але в цілому добре, як на перший раз. Проте, є і недоліки. Камера все одно пропускає світло, на одній картці край розмитий. А на іншій дерево виглядає пласким, на ній немає тла, немає центральної точки. Він зняв окуляри, відкинувся на стільці і з поважним виглядом повідомив:

- Передати тримірний світ у двомірній площині — ось головний виклик для кожного митця, Наймо.

Вона зробили крок назад і знов поглянула на фото.

“Митець? - думала вона. - Митець?”

Щодня вона виходила з дому і фотографувала хмари: середньо-шаруваті, піристо-купчасті, перехрестя слідів, полишені літаками, повітряну кульку, що пливла над залізничними коліями. Вона зняла обриси хмарочосів, відбиті у нижній частині хмари, віддзеркалення у калюжі двох пухнастих куль купчастих хмар. Закарбувала на плівці блакитний ромб неба застиглий в оці собаки, збитого автобусом миті тому. Найма почала дивитися на світ крізь кути падіння світла: вікна, лампи, сонце, зорі. Ворд лишав їй гроші на продукти, а вона витрачала їх на плівку. Вона забрідала в такі місця, де ніколи не бувала, і сиділа перед чиїмось газоном годину, вичікуючи, поки хмари розійдуться на мить, і чи розчинить промінь сонця павутиння, натягнуте між двома травинками.

Знову почалися телефонні дзвінки. Ми бачили твою дружину Ворд, вона сиділа навпочіпки біля мертвого собаки і фотографувала його. Вона знімала кришки наших смітників. Вона годину стояла на даху вашої машини, годину, Ворд, і витріщалася у небо.

Він намагався говорити з Наймою. Як твої заняття? Чи: ти обережно там, дорогою на курси? Ворда знову підвищили, і він майже весь свій час проводив на зустрічах з благодійниками, сидів на телефоні чи водив музеєм спонсорів. На той час між ним і Наймою вже була прірва — їхні шляхи розділилися і продовжувалися на різних континентах. Вона показувала Ворду світлини, а він кивав. “У тебе так гарно виходить, - казав він і схвально плескав її по спині. - Мені подобається оця”. І брав до рук фото, яке Наймі не подобалося — місяця і перистої хмари з райдужною ділянкою. Але їй було все одно, ґніт її душі вже підхопив полум'я. Ніщо не могло вповільнити її. Хай Ворд і всі сусіди дивляться під ноги, вона дивитиметься в небо. Вона наодинці спостерігатиме за цими помаранчевими, пурпуровими, синіми і білими мандрівниками, цими бугристими і золоченими перевертнями, що їх вітер гнав над головою. Щоранку вона робила крок за двері і відчувала, як починає сяяти її тверда і темна серцевина.

Курс “Фотографія 100” добіг кінця. Найма отримала найвищий бал. Восени вона прослухала ще два фото-курси: “Сучасна фотографія” і “Фотолабораторні прийоми”. Один з професорів просто засипав її хвалами і запропонував вчити окремо, зі словами: “Я впевнений, що треба і далі йти шляхом, на якому ти зараз”. І Найма бачила цей шлях, він розгортався перед нею. Вона знімала і знімала. Наприкінці семестру вона отримала студентську нагороду за фото мертвого собаки; незнайомі люди віталися і бажали їй успіху в коридорах. У січні їй зателефонували з якоїсь кав'ярні і зажадали купити її перше фото — дубові гілки, залиті світлом — за сто доларів.

Влітку її світлини стали частиною групової виставки у невеликій галереї. “Це все її терпіння, - мурмотіла якась жінка. - Ці фото нагадують тобі, що кожна мить минає назавжди, що ніколи не буває двох однакових краєвидів неба.” Інша поспішила заявити, що роботи Найми досконало повітряні, елегантне змалювання того, чого не можна торкнутися.

Вона пішла рано, втекла повз офіціанта у смокінгу і з підносом спрінг-ролів, і рушила у згасаюче світло дня знімати: край призахідного сонця крізь опори моста, розетку світла, що її залишив місяць, сховашись за будівлею.

Пізнім квітневим вечором 1992 року її накрило давнє почуття, захват наближення до кінця стежки. Найма стояла на мармурових сходах Природничого музею і розглядала небо. По обіді дощило, а тепер зоряне світло вільно розливалося в повітрі. Сяйво галактик омивало її шию і плечі, гнало приплив крові до серця — небо було завглибшки якісь лічені ярди. Вона могла простягнути руку і схопити його за крижаний центр, розігнати сонця, як крихітні кульки ртуті. Глибоке і мілке — небо могло бути таким різним.

Ворд в цей час розпаковував нові зразки у залі метеликів. Коробку зібрали недбало, і багато крилець були пошкодженими, зі змазаними малюнками. Він витягав метеликів по одному і викладав на підлогу. Найма торкнулася його плеча і сказала:

- Я їду. Я повертаюся додому. До Африки.

Він підвівся, але не зустрівся з дружиною поглядом.

- Коли?

- Зараз.

- Зачекай до завтра.

Найма заперечливо похитала головою.

- Як ти дістанешся туди?

- Полечу.

І ще не завершивши фразу, вона розвернулася і пішла геть, а її м'який поступ розчинився у тиші. І хоча Ворд зрозумів, що вона мала на увазі літак, пізно вночі сам-один у ліжку він не міг позбутися образу — ось Найма розправляє руки, відкриває долоні і, вишукана і легка, здіймається в повітря над рівнинами і пагорбами, назустріч океану.

Поштою Ворду прийшла фотографія — неймовірні башти купчасто-дощових хмар на горизонті, бліді від блискавок. Він потрусив конвертом, але Найма прислала тільки її. Наступного тижня прийшла ще одна картка: обрис самотнього носорога на горизонті, а над ним — перетин слідів двох зорь, що впали з неба. Ані слова, навіть підпису. Світлини і далі надходили, двічі на місяць, подеколи більше, подеколи менше. А між них нудно тяглося Вордове життя.

Він продав меблі і будинок, і купив квартиру в центрі міста. Ворд проводив вікенди у закупах: величезного телевізора, двох мозаїчних муралів для ванної кімнати. Він прикрасив кабінет рідкісними мушлями, як розставив на підвіконнях, столом, затягнутим іспанською шкірою. На робочій ниві Ворд був неперевершений. За тарілкою паельї, маґуро чи ґьоза він міг умовити будь-кого дати грошей на музей. Він навчився ставати невидимим, слухачем, який подавав голос лише коли співрозмовник, прихильності якого він добивався, потребував нової порції вмовлянь чи часу на формулювання думки. Він давив на їхнє сумління, змальовуючи дітей, які натовпами ходитимуть у музей, дивував роликами з цифровими динозаврами, які крутили на музейних екранах. Наприкінці бесіди він завжди додавав щось на кшталт: “Ми даємо дітям цілий світ”. І спонсори плескали його по плечах і казали: “Чому б і ні, пане Біч. Чому ні”.

Він докладав усіх зусиль для розвитку музею. Люди жадали інтерактивних експозицій, складної роботехніки, мініатюрних репродукції бразильських вічнозелених лісів. Ворд приходив на роботу першим і йшов, коли все уже було зачинене. Він облаштував симуляцію льодовикового періоду, що починалася кожні 45 хвилин. Він побудував маленьку саванну, де бегемоти маніжилися на сонці, хиталися акації, а прайд крихітних, але надзвичайно диких левиць пожирав тридюймову зебру. І тим не менш, Ворд тужив, й інколи це було помітно по його обличчю.

“Як Ворд Біч може так непоказно страждати? - в один голос питали сусіди і музейні волонтери. - Йому треба знайти когось нового. Когось більш приземленого. Когось з подібним смаком.”

Він вирощував кукурудзу, помідори, горошок. Він сидів у кафе коло вікна і читав газети, усміхався офіціантці, коли та приносила решту. А раз на кілька тижнів приходив новий конверт: дощова хмара, відбита у калюжці левового сліду, грозовий фронт обіймає вершину Кіліманджаро.

Минув ще один рік. Ворд снив її. Йому снилося, що вона виростила величезні й розкішні крила, як у метелика, і літала навколо земної кулі, фотографуючи вулканічні хмари, що здіймалися з воронки на Гаваях, жмутики диму від бомб, скинутих на Ірак, прозорі шари північного сяйва над Гренландією. Він бачив уві сні, як ловить її, втікачку, в лісі, а замість рук у нього велетенські сачки. І коли він уже тримав сачка над нею, майже впіймав, то прокинувся від нестачі повітря і перехилився, задихаючись, з ліжка.

Подеколи, як Ворд йшов уже додому порожнім музеєм — кроки розкочувався луною — то минав скам'янілі рештки птаха, якого прислав з Танзанії майже двадцять років тому. Застиглі у вапняку кістки, вигини і голки схожих на крила передні лапи, реберна клітка — скоцюрблені, шия жалюгідно покручена, він помер понівеченим і сповненим болю. Що за істота, наполовину птаха, наполовину ящірка, почасти одне, почасти — інше, у пастці між більш досконалих форм.

У поштову скриньку упав лист з танзанійською маркою, перший за кілька місяців. “З днем народження”, було написано її похилим дівочим почерком. І справді, його день народження минув кілька днів тому. У конверті лежала фотографія темної густої трави, а глибоко в ущелині, поділеній навпіл річкою, у воді відбивалися зірки. Ворд роздивлявся її у світлі настільної лампи. Трава, вигин річки — він десь це бачив.

І він згадав: це було їхнє місце, той плин річки, куди він шувбоснув зі скелі, де Найма підійшла до нього, майже розчинена водою. Ворд поклав фото зображенням донизу і заридав.

Про що він шкодував найбільше? Про їхню випадкову зустріч на дорозі, її рішення заскочити на його ваговоз? Про його намір привезти її до Огайо? Про те, що відпустив її? Що запустив себе?

Ворд не мав ні адреси, ні телефону, нічого. Двічі за час польоту він підходив до дзеркала в туалеті і вголос питав себе: “Ти хоч розумієш, що робиш? Чи ти збожеволів?” А потім повертався в крісло і пив горілку, як воду. З ілюмінатора нічого не було видно, суцільні хмари.

Ворду виповнилося сорок сім, він увійшов до кабінету головного куратора і взяв двотижневу відпустку. Купив квиток, ретельно упакував одяг. Це все були його скелі, з яких він мав зістрибнути.

У вологому повітрі Дар-ес-Салам почали випірнати спогади: знайомі малюнки на жіночих канґа, запах розкладеної сушитися гвоздики, крива усмішка покаліченої жебрачки з простягнутою по милостиню долонею. Його власна тінь, різка і чорна, на стіні готельного номера у перший же ранок викликала відчуття дежавю.

І воно не минало, поки він їхав узбережжям у бік Танґа. Зелено-брунатна рівнина масайських степів, поплямована подекуди тонкими стовпчиками диму; два дхау попливли у бік Занзибара, Ворд відчував, що бачив усе це раніше, немов насправді він — той, самий Ворд, двадцятьма роками молодший, уперше веде свій лендровер, забитий копачами, ситами і долотами.

Дещо все-таки змінилося: у готелі в Лушото уже було меню англійською, а на виході з нього мисливці з соколами пропонували туристам сафарі за дурні гроші. Усамбарські гори теж були інші: у пагорбах прорубали сотні нових плантацій, на кряжі блимали антени. Але ці зміни, мобільні телефони, таксі і чізбургери в меню, не важили. Врешті-решт, думав Ворд, хіба це не край, яким ходили перші набурмосені люди, під цими ж задуманими горами, і ті ж самі вітри приносили їм запахи дощу і посухи? У якомусь із путівників він прочитав, що до 1900 року ніхто не бачив великої міграції гну і зебр у Серенгеті. Сто років, у Вордовій професії це було як оком кліпнути. Що могло змінитися за такий крихітний проміжок часу для тварин, які вічно рухалися взад і вперед цією рівниною і вчили життю своїх нащадків?

Він спав спокійно і глибоко, і вперше за багато років не прокинувся від відчуття пазурів на горлянці. Перед тим, як рушити далі, випив кави і з'їв скон на ганку готелю. Ворд думав, що легко знайде дорогу до будинку Наймових батьків, адже їздив туди купу — п'ятдесят? — разів, однак дороги змінилися, їх розширили й вирівняли. Він завертав за поворот і думав, що вже точно знає де знаходиться, але дорога раптом вела униз там, де мала б вести вгору, ось тут мало б бути перехрестя, а замість нього — ворота плантації. Тупики, бічні відгалуження, розвороти.

Після кількох днів блукань горами він почав питати перехожих про Найму і її батьків, чи знає хтось місце, де можна проявити фотоплівку. Він питав збирачів чаю, екскурсоводів, власників дука. Хлопець з готелю сказав, що відправляв плівки якогось туриста на проявку в Дар, але до нього зверталися лише білі. Стара жінка ламаними реченнями пояснила, що пам'ятає Наймових батьків, але в їхньому будинку уже давно ніхто не живе, відколи вони померли. Ворд пригостив її обідом і засипав питаннями. Чи пам'ятає вона, де саме вони жили? Чи може пояснити, як туди доїхати? Вона знизала плечима і махнула у бік гір. “Єдиний спосіб знайти щось, - сказала вона, - це загубити спочатку.”

На очікування, безцільне блукання, на години у розпеченій машині Ворд не очікував. Він почав добиратися до кінця доріг машиною, а далі йшов пішки стежинами у полях. Він понатирав купу мозолів, він страшенно пітнів. Але знав, що це єдиний спосіб знайти Найму: йому доведеться пройти путівцями, що звивалися горами. Йому доведеться зробити так, щоб їх стежки перетнулися, і цього разу вона не лишатиме слідів, не носитиме білої сукні і не даватиме підказок.

Щоранку він вирушав губитися. Він знайшов костур, купив мачете і намагався не звертати уваги на знаки вздовж доріжок, що повідомляли на суахілі про можливість нападу буйволів або відповідальність за порушення меж приватної власності. Його литки вкрилися шрамами і порізами, руки пекли від укусів комах. Одяг рвався і ставав негодним, Ворд відрубав рукави від пальта і носив його у лісі, наче якийсь пост-апокаліптичний жилет.

Після трьох тижнів блукань він опинився на тонкій стежині під кедрами. Упали сутінки, і Ворд не уявляв де він є. Манівець вигинався стільки разів, що було незрозуміло, де північ, де південь, підйом міг вивести з гір чи навпаки, завести у них глибше, а з собою ні компаса, ні мапи. З дерев звисали лози, переплетені у неймовірні мережива. Невидимі птахи кричали у кронах. Ворд йшов далі, продираючись вузькою, зарослою стежиною.

Невдовзі стемніло повністю, і навколо здійнялися звуки ночі. Ворд дістав з наплічника налобний ліхтар і натягнув його на капелюха. Над деревами висіла мряка, і крупні краплі падали з листя і мочили йому плечі. Зовсім скоро стало зрозуміло, що він зійшов з путівця. Він скеровував ліхтар в усіх напрямках, той вихоплював гнилі колоди, ліани на стовбурах, мохові бороди, що звисали з гілок. Кудись сунула велетенська колонія мурах, перелазила ланцюжком через впале дерево.

Майже п'ятдесятирічний, без дружини, загублений у горах Танзанії. Тонкий промінь ліхтарика висвітив, як крапля води скотилася у червону квітку. Ворд подумав, як за кілька днів пелюстки опадуть на землю, зів'януть і зрештою стануть частиною чогось іншого, деревною корою, ягодою, силою, що вирує крізь кінцівки саламандри. Він зірвав квітку, обережно загорнув її у бандану і поклав у наплічник.

Він йшов всю ніч навпомацки, падав і знову вставав. Коли настав світанок, він міг бути на тому самому місці, з якого почав, визначити не було як. Дощ падав крізь прогалини у кронах дерев. Ворд був мокрий на нитку. Майже все, чому він навчився за все життя, вмить втратило сенс і користь. Йти, знайти воду і шукати стежку — ось що справді було важливим. Частина його казала, що мало б бути лячно. Інша частина казала, що він не належить цьому місцю, що тут він і загине.

Що він робив усі ці роки? Спогади почали спливати: відчуття шкіри на його робочому столі, дзенькіт срібла об порцеляну, винні карти у ресторанах, їх змінили спогади юності: глина кришиться в руках, радість від знахідки рідкісної морської лілеї, увічненої в камені, риб'ячий хребет, скам'янілий у сланцях. Він згадав, як дивився на змитих паводком козлів, які лементували на берегах. Невже він нічому не навчився? Чому та чиста сила, та неосяжна впевненість, які він відчув стрибаючи зі скелі, не лишилися в ньому? І що було б, якби він тоді помер, сам у лісі? Що стало б з його кістками? Чи пішли б вони у землю, збережені загадкою для якихось інших видів, які одного дня знайшли б їх, пробиваючись крізь камінь? Він не розібрався з життям. Він так і не зрозумів, що у нього спільного зі світом, із стовбурами дерев, із мурашиною колонією, із зеленими паростками, які пробиваються крізь грязюку, а спільним і є життя, перше світло, яке щодня відправляє кожне живе створіння знов рухатися уперед.

Він не помре, він просто не може померти. Не тоді, коли він згадав, як жити. Щось у ньому хотіло співати, кричати: “Я повністю і беззаперечно загубився”. Настовбурчена шершава кора дерев, краплі дощу, що плямкали по листю, стогони шлюбної пісні ропухи десь неподалік — все це видавалося йому невимовно прекрасним.

Крізь лозу пролетіла величезна біла міль. Ворд рушив уперед.

Путівець, лише натяк на стежину, на який зусібіч зазіхали хащі, тонкий вихід на світло. Тієї ночі він таки знайшов будинок Наймових батьків, продираючись крізь хащі кропиви. Той стояв, похилений, маленький, ледь освітлений зсередини, з тоненькою цівкою з димаря, хатинка з казки. Стіни поросли диким виноградом, чайні поля здичавіли, здалися хащам бугенвілії і чортополоху. Але він не був занедбаний: поруч маленький город, товсті гарбузики гарно вмостилися в землі, високі стебла кукурудзи з обібраними качанами. У вікні проглядалися дві запалені свічки. За склом було видно великий дубовий стіл, дерев'яні шухлядки, розсип помідорів на стільниці. Він покликав Найму, але не почув відповіді.

В останніх променях налобного ліхтарика він побачив, що тепличка повністю замазана землею, згори донизу, наче величезний мурашник. На дверях висіла табличка, де Наймовою рукою було написано “Фотолабораторія”.

Ворд зняв наплічник і сів. Він уявляв Найму в лабораторії, як вона перекладає плівки з однієї ванни в іншу, виймає їх, розвішує сушитися. Як усі миті, упіймані і закарбовані у плівку, її особистий музей природознавства, розгортаються перед нею.

Невдовзі за деревами зажевріло, і Ворд задивився вдалечінь, де за переплетінням лози і чортополоху, за темними вигнутими рядками плантацій, з-за пагорбів вибивалися перші промені сонця. Він чув Найму — як човгають підлогою черевики, як стиха хлюпає наливана рідина. Велетенська корона сонця показалася над горизонтом.

Можливо, я знайду потрібні слова. Можливо, коли вона вийде, я точно знатиму, що сказати. Можливо, я скажу, що мені шкода, що я зрозумів, чи подякую за всі надіслані мені фотокартки. А може, ми просто разом дивитимемося, як світло омиває гори.

Ворд дістав з наплічника і розгорнув червону квітку, витончений прим'ятий дзвіночок, і обережно тримав його на колінах, очікуючи.

___________________________________________________________________________________

Дякую, що читали.
Якщо ви хоч раз проявляли фото, ви зрозумієте. Якщо ви колись малювали сузіря на засвіченому папері - ви зрозумієте ще більше.
І маленький словничок:

Канґа — елемент одягу деяких африканських племен, шмат яскравої тканини 1,5х1 метри, часто з бордюрним малюнком по краях, що пов'язувався як сукня, спідниця чи колиска для невмовляти

Мзунґу — термін, яким називали людей європейського походження

Мвендавазіму — людина несповна розуму, схиблена.

ДДТ - дихлордифенілтрихлорметилметан, небезпечний інсектицид.

Дхау (дау, доу) — традиційний північно-африканский вітрильник, сучасні, щоправда, переважно моторно-вітрильні.

Дука — крамничка, магазин.