23 км, дуже гарно, але дуже покусано - комарі цьогоріч якісь дикі, а біля води тисячі їх. Ми сьогодні по обіді поїхали на Святошинські озера. Власне, Святошинським називається перше, а далі йде розсип синіх і зелених намистин. На мапу і половину не нанесено, можливо тому, що їх ніхто не чистить, половина поросла очеретом, ряскою, розлилася чи посохла, інколи схоже на рисові поля маленькими калюжками, інколи - на море. Але дуже красиво, значно красивіше, ніж Пущинські. Щоправда, об"їхали ми лише половину, бо мали ще справи на вечір, але за нагоди обов"язково об"їдемо по колу всі. У деяких місцях пристойно вгору і пісок, і через колоди, які загороджують доріжки, але все одно. Ото б ще зайву пару рук, щоб тримати фотоапарат і взагалі було б прекрасно :) Якщо хто надумає - по південному берегу (нижньому на мапі) їхати значно легше, ніж по північному.
Она благополучно одолела еще две конфеты, запила их целым литром зеленого чая, торжественно пообещала себе не прикасаться к сладкому еще лет двадцать и уснула, чрезвычайно довольная неизвестно чем. Вероятно, просто собой и жизнью в целом. Таково благотворное воздействие шоколада, детских воспоминаний и научных экспериментов на здоровый организм. А проснулась, как и тогда, в детстве, с готовым решением. — Воздушные шары же! — сказала Люси вслух. — На которых летают. С корзинами. Ветка как раз недавно говорила, что в большом городе это, оказывается, совершенно нереально: нужно договариваться с аэропортом, мэрией и хорошо, если не с самим дьяволом; впрочем, с ним-то как раз было бы проще всего… Какой-то Веткин приятель придумал смешной бизнес — туристов на воздушных шарах катать, стал узнавать, что да как, и его жестоко обломали. Нет, никогда, ни за что. Не-воз-мож-но. Вот и поглядим.
Макс Фрай, "Сказки старого Вильнюса"
І що ви думаєте? Вони літають! Ввечері, літають над черепичними дахами, зграйкою, хіба що кошиками дахи не чіпляють, але це так... Як побачила, так і змогла вичавити з себе єдине "Ух!"
І що ви думаєте? Вони літають! Ввечері, літають над черепичними дахами, зграйкою, хіба що кошиками дахи не чіпляють, але це так... Як побачила, так і змогла вичавити з себе єдине "Ух!"
Інколи у вікнах автобуса Клайпеда-Вільнюс показують отаке кіно:
Кіль, столиця і найбільш населене місто Шлезвіґ-Гольштайну. От я, якщо чесно, прониклася – місто за кількістю населення менше за мій рідний Хміль, а за розміром, розвитком і т.д, навіть парусні змагання Літніх Олімпійських ігор якось приймало це місто…. ех, що порівнювати. Традиційно - киця у Кілі.
Capital Museum(Столичний Музей/Музей столиці/ Капітальний Музей ?) один із найвідвідуваніших, хоча й зовсім "юний" - його побудова почалася і закінчилася на початку 2000х.
Щоб ви не думали, що Вільнюс - це суцільні черепичні дахи, маленькі будиночки максимум на три поверхи, бруківка і звивисті вулички. Вільнюс ще такий
"Сверни с проезжей части в полу-
слепой проулок и, войдя в костел,
пустой об эту пору,
сядь на скамью и, погодя,
в ушную раковину Бога,
закрытую для шума дня,
шепни всего четыре слога:
— Прости меня."
Ася удивленно качает головой: — Надо же. А раньше ты не любил Бродского. Помнишь, как мы из-за него ругались? — Мало ли, что было раньше, — улыбаюсь я. — Кстати, он это здесь написал. — Где — здесь? — оживляется Ася. — Вот прямо на этой улице? — Ну, не то чтобы прямо на улице. В костеле Святого Духа. Сюда выходит его задний фасад — вот, видишь? И лаз в знаменитый подземный лабиринт вроде тоже где-то здесь, но искать не советую. Заблудишься, перепачкаешься и платье, чего доброго, порвешь. К тому же у местных призраков, говорят, сильно испортился характер после того, как любопытные студенты повадились лазать туда на экскурсии и растаскивать черепа на сувениры. А вход в костел с улицы Доминикону, вон там, за углом. Зайди обязательно. Там купол изнутри такой странной неправильной формы, сама увидишь. «Ушная раковина Бога» — это он и есть. Макс Фрай "Сказки старого Вильнюса
слепой проулок и, войдя в костел,
пустой об эту пору,
сядь на скамью и, погодя,
в ушную раковину Бога,
закрытую для шума дня,
шепни всего четыре слога:
— Прости меня."
Ася удивленно качает головой: — Надо же. А раньше ты не любил Бродского. Помнишь, как мы из-за него ругались? — Мало ли, что было раньше, — улыбаюсь я. — Кстати, он это здесь написал. — Где — здесь? — оживляется Ася. — Вот прямо на этой улице? — Ну, не то чтобы прямо на улице. В костеле Святого Духа. Сюда выходит его задний фасад — вот, видишь? И лаз в знаменитый подземный лабиринт вроде тоже где-то здесь, но искать не советую. Заблудишься, перепачкаешься и платье, чего доброго, порвешь. К тому же у местных призраков, говорят, сильно испортился характер после того, как любопытные студенты повадились лазать туда на экскурсии и растаскивать черепа на сувениры. А вход в костел с улицы Доминикону, вон там, за углом. Зайди обязательно. Там купол изнутри такой странной неправильной формы, сама увидишь. «Ушная раковина Бога» — это он и есть. Макс Фрай "Сказки старого Вильнюса
Найвища споруда столиці Китаю - 405 м., на висоті 238 м - відкритий оглядовий майданчик, на висоті 225 м - ресторан, що обертається навколо осі вежі.
Адреса: No.11, the Middle of West 3RD Ring Road
Квиток: 70 юанів
Години роботи: 8:30--22:00, (але у несезон до 19:00)
Автобуси: 323, 624, 809, 811, 40, 64, Yuntong102, Yuntong 103, Yuntong 201, Yuntong 108, 374, 394, 944, 836, 631,
Сайт: http://en.ctvt.com.cn/i/about_tv_tower.html
Взагалі, візит на вежу у нас вийшов дуже зіжмаканий. Ми, розбалувані візитами на вежі в Європі, думали, що пересування цілком вільне, розраховували посидіти в кафе то того моменту, як стемніє, і потім вже вийти на майданчик фотографувати. Але ні. Під час візиту у вас буде повний супровід - дівчата у формі піднімають вас спочатку на відкритий майданчик - і ні кроку праворуч-ліворуч. Ще не стемніло і було дуже вітряно, висидіти там ми ніяк не могли, тому поклацали буквально кілька знімків з поганющим світлом у сутінках, і втекли у закритий ресторан.
Скажімо так: побічний продукт підготовки до одного дійства.
На квадратову форму 16х16
200 г пісочного печива
200 г згущеного молока
80 г кокосової стружки
60 г розтопленого вершкового масла
1 лимон
цукрова пудра
Печиво подрібніть у комбайні/качалкою не на порох, а на дрібні-дрібні кавалочки. Змішайте крихти, згущене молоко, масло, цедру лимона і кокосову стружку. Вистеліть форму кухарським папером і щільно втрамбуйте туди суміш. Поставте в холодильник. На глазур пропорції не даю, хтось любить більше, хтось менше, але цукрову пудру змішайте з лимонним соком і трохи прогрійте у товстостінній каструльці. Залийте масу згори. За кілька годин можна виймати з холодильника і нарізати. Можна прикрасити фруктами. Дуже солодка штука, але маленький шматочок до кави чи чаю - саме те, що треба. Думаю, особливо має сподобатися діткам - і готувати, і їсти
Я дозріла, нарешті, до звіту про наш гастро-тур у Львів (а інакше у нас не виходить, як можна не пити кави і не їсти у Львові?). Отже, почнемо зі старого, але не менш любленого "На бамбетлі" ( Пл.Ринок 29, http://nabambetli.com). Тут є все, про що тільки можна мріяти, принаймні мені - широкі підвіконня, на яких можна сидіти, подушки і пледи, в яких можна влаштувати справжнє кубло і чхати на зовнішній світ, хороша музика, затишний дизайн, меню, яке я постійно хочу поцупити, душевні офіціанти, своя пошта - можна відправляти листівки не встаючи з-за столика, і фантастична, фантастична кава в турці на пісочку. Ніжно люблю цей заклад за все.
"Сказки старого Вильнюса", Макс Фрай
— Картинки у него, по-моему… э-э-э-э… немножко слишком любительские.
Старательно подбирает выражения. Чтобы не обидеть Бету, если уж с бедняжкой случилось такое ужасное несчастье и ей вдруг стали нравиться котики, нарисованные левой задней ногой. В лучшем случае правой. Но определенно задней, надо смотреть правде в лицо.
— «Любительские» — еще мягко сказано, — невозмутимо кивает Бета. — Но в данном случае это совершенно неважно. Штука в том, что именно этот художник рисует наших городских котов.
— Ну, я, в общем, и не предполагала, что парижских, — пожимает плечами Лена. Она начинает сердиться.
— Ты не поняла, — говорит Бета. — Все наши городские коты появились только потому, что он их нарисовал. А не наоборот, как это обычно бывает. Я, конечно, имею в виду уличных котов. С домашними совсем другая история.
Вільнюс - абсолютно і повністю котяче місто. Що робить його ще кращим, хоча куди вже краще. У нас навіть квартира була з котами-стікерами на стінах. Цей рудий красунчик виявився нашим сусідом. Приходив до нас щоранку і щовечора, мостився на даху під вікном, люб"язно давав себе чухати з виглядом, ніби робить нам велику послугу, і я йому вірила. Ви не дивіться, що він начебто маленький, у нього голова як два кулаки. Розкішний кіт.
— Картинки у него, по-моему… э-э-э-э… немножко слишком любительские.
Старательно подбирает выражения. Чтобы не обидеть Бету, если уж с бедняжкой случилось такое ужасное несчастье и ей вдруг стали нравиться котики, нарисованные левой задней ногой. В лучшем случае правой. Но определенно задней, надо смотреть правде в лицо.
— «Любительские» — еще мягко сказано, — невозмутимо кивает Бета. — Но в данном случае это совершенно неважно. Штука в том, что именно этот художник рисует наших городских котов.
— Ну, я, в общем, и не предполагала, что парижских, — пожимает плечами Лена. Она начинает сердиться.
— Ты не поняла, — говорит Бета. — Все наши городские коты появились только потому, что он их нарисовал. А не наоборот, как это обычно бывает. Я, конечно, имею в виду уличных котов. С домашними совсем другая история.
Вільнюс - абсолютно і повністю котяче місто. Що робить його ще кращим, хоча куди вже краще. У нас навіть квартира була з котами-стікерами на стінах. Цей рудий красунчик виявився нашим сусідом. Приходив до нас щоранку і щовечора, мостився на даху під вікном, люб"язно давав себе чухати з виглядом, ніби робить нам велику послугу, і я йому вірила. Ви не дивіться, що він начебто маленький, у нього голова як два кулаки. Розкішний кіт.
Макс Фрай «Сказки старого Вильнюса»
В центре города Вильнюса ровно сто восемь улиц. И если ходить по ним достаточно долго, то есть, почти каждый день на протяжении нескольких лет, на некоторых улицах можно стать свидетелем удивительных историй. А на некоторых - даже их участником.
В подобных случаях, я знаю, обычно говорят - дескать, такие истории могли, конечно же, произойти где угодно. Но мы этого утверждать не станем - зачем же людей обманывать? Нет уж, эти истории могли случиться только у нас в Вильнюсе. И только гуляя по улицам здешнего Старого Города, можно было их сперва услышать, а потом записать.
В эту книгу вошли всего двадцать четыре истории. Ну, как говорится, лиха беда начало.
Вильнюс — один из самых красивых и необычных городов Европы, он поражает своей гармонией, спокойствием и таинственностью. Об этом не по наслышке знает Макс Фрай, который живет здесь уже 7 лет. Никто не покажет и не расскажет о городе лучше, чем его местный житель, каждый день проходящий по его мостовым, сидящий в его кофейнях и торгующийся на его рынке. Теперь у вас есть возможность совершить такую экскурсию с любимым автором и увидеть этот город его глазами. На помощь воображению читателя приходят фотографии города, выполненные самим автором.
«Сказки старого Вильнюса» — это калейдоскоп волнующих и странных историй, легенд и загадок, главный герой которых — город. В Вильнюсе Макса Фрая пьют кофе, рисуют мелками, играют в нарды, мечтают, выдумывают птиц из бумажных пакетов — словом, делают все то, что многие давно и сильно любят его книги.
На этот раз герои пьют не камру, а кофе, и мостовая под их ногами — не переливающиеся цветные камушки Ехо, а булыжники Старого Города, а вместо Хурона — речушка со смешным названием Вильняле. Но именно поэтому волшебство этой книги и этих фотографий еще сильней и притягательней — ведь впервые волшебный мир Макса Фрая обретает зримое воплощение.
«Сказки старого Вильнюса», Макс Фрай
Мы часто играем в нарды. А уж в марте не пропускаем ни одного дня. Может быть, потому, что в самом начале весны совершенно невозможно усидеть дома, а на улице уже через час становится зябко, самое время забиться в кресло в теплом сумрачном углу какого-нибудь кафе.
Впрочем, не «какого-нибудь». Место действия — это тоже очень важно.
Обычно мы играем в нарды в кафе «У ангела» на улице Ужупё — нам по душе их лаконичный интерьер, качество капучино, близость реки, вид из окон и соседство бронзового ангела, снисходительно взирающего на наши игры, пока мы столь же снисходительно взираем на него.
Вільнюс стоїть на кількох пагорбах, що робить його прекрасним для споглядань згори. Але не лише пагорбами єдиними. Найвище, куди тільки можна видертися у Вільнюсі - телевежа і її MilkyWay кафе.
Лучшее в городе Вильнюсе кафе (а заодно целая сеть крошечных лавочек, торгующих прекрасными пустяками вроде японских пиал, медных чайников, брусков пуэра, кофейных зерен и вишневого табака) называется «Skonis ir Kvapas», «Вкус и запах» то есть. Так просто, да.
"Одна и та же книга", Макс Фрай
Хто б міг подумати, що у Литві стільки пива? Ні, СТІЛЬКИ пива. Kaimiškas, country beer, чи пиво маленьких фермерських броварень водиться тут у непристойних кількостях, і звісно, саме його куштувати найцікавіше, на відміну від пива великих заводів, найпоширенішим з яких є клайпедський Švituris («маяк» литовською), він як наша оболонь – всюди. А от kaimiškas доведеться пошукати, але щоб ви марно не витрачали час, я скерую вас у правильному напрямку.
Найфантастичніше пивне місце, в якому мені довелося бувати, либонь, за все життя – це крамничка і за сумісництвом дегустаційний зал Bambalyne (http://www.bambalyne.lt, Stiklių g. 7). Крутий спуск у підвал, заставлений ящиками з пивом і антикварними меблями, прохолода, тьмяне світло, прекрасна музика і чудова бармен Дзінтаре (вона працює вдень, ввечері на зміні дівчинка, яка говорить англійською), з якою ми дуже душевно потеревенили про ламбіки, бельгійське пиво в цілому і литовське теж. Вона порадить, підкаже і взагалі змусить вас почуватися, як у гостях у давніх друзів. Тут можна скуштувати близько 80 (!) видів фермерського пива, яке у переважній більшості не фільтроване і не пастеризоване, завезене одразу з рук постачальника, яких Дзінтаре знає особисто. Пиво можна купити, як у звичайній крамниці і випити деінде, але лише до 22:00 (після цього часу алкоголь вам не продадуть на виніс ніде), або дегустувати пиво на місці. Вартість 0,5 пива коливається залежно від виробника, сорту і ступеня подарунковості, але в основному - 6 літів (18 грн). Ціни на виніс і на місці різні, а крім того можна і підживитися сирними, м’ясними тарілками, домашніми пиріжками, які теж поставляються з маленьких ферм. Ми почувалися справжніми мучителями, коли знімали це місце і відправляли друзям одразу ж – дивіться, де ми зараз сидимо (так, вайфай є, незалежно від товщини стін, безкоштовний і потужний). І пиво варять всіляке. До речі, темні литовські мені більш напівтемні, значно легші ніж темні німецькі, скажімо. Але цікавих варіантів, крім класичних світле-темне-вайс, є, наприклад, пиво з квітом конюшини чи пиво з водяним горіхом.
Найфантастичніше пивне місце, в якому мені довелося бувати, либонь, за все життя – це крамничка і за сумісництвом дегустаційний зал Bambalyne (http://www.bambalyne.lt, Stiklių g. 7). Крутий спуск у підвал, заставлений ящиками з пивом і антикварними меблями, прохолода, тьмяне світло, прекрасна музика і чудова бармен Дзінтаре (вона працює вдень, ввечері на зміні дівчинка, яка говорить англійською), з якою ми дуже душевно потеревенили про ламбіки, бельгійське пиво в цілому і литовське теж. Вона порадить, підкаже і взагалі змусить вас почуватися, як у гостях у давніх друзів. Тут можна скуштувати близько 80 (!) видів фермерського пива, яке у переважній більшості не фільтроване і не пастеризоване, завезене одразу з рук постачальника, яких Дзінтаре знає особисто. Пиво можна купити, як у звичайній крамниці і випити деінде, але лише до 22:00 (після цього часу алкоголь вам не продадуть на виніс ніде), або дегустувати пиво на місці. Вартість 0,5 пива коливається залежно від виробника, сорту і ступеня подарунковості, але в основному - 6 літів (18 грн). Ціни на виніс і на місці різні, а крім того можна і підживитися сирними, м’ясними тарілками, домашніми пиріжками, які теж поставляються з маленьких ферм. Ми почувалися справжніми мучителями, коли знімали це місце і відправляли друзям одразу ж – дивіться, де ми зараз сидимо (так, вайфай є, незалежно від товщини стін, безкоштовний і потужний). І пиво варять всіляке. До речі, темні литовські мені більш напівтемні, значно легші ніж темні німецькі, скажімо. Але цікавих варіантів, крім класичних світле-темне-вайс, є, наприклад, пиво з квітом конюшини чи пиво з водяним горіхом.
"Ключ из жёлтого металла", Макс Фрай
Карл живет на противоположном краю городского центра, на короткой узкой улице, застроенной почти игрушечными трехэтажными домами. Об ее название — Савицкё — можно оцарапать язык, но достаточно поглядеть по сторонам, и раны затянутся. Савицкё настолько не похожа на все остальные виленские улицы, что свернувший туда случайный прохожий обычно останавливается, словно бы упершись в невидимую стену, и растерянно оглядывается по сторонам: где я? В Вильне, где же еще, хотя улица Савицкё действительно кажется фрагментом захолустного немецкого городка, отстроенного где-нибудь на рубеже прошлого и позапрошлого веков; похоже, реальность в этом месте на миг отвлеклась, забылась, задумалась о чем-то своем и по рассеянности свернулась аккуратным тевтонским крендельком.
Не знаю чому (хоча ні, чого, знаю, дякую Фраю), віленські двері це взагалі щось окреме і особливе, там, за кожною з них точно як не василіск, так інший вимір чи світ.
І от скажіть, що місцями не Львів, га?
Вільнюс, Вільня (ня!) – прекрасне місто. І до болю нагадує Львів: вузенькі переплетені у вигадливе мереживо вулички, сувенірні ятки, будиночки (подекуди реставровані до лиску, подекуди ледь стоять), шпилі храмових споруд різноманітних конфесій, кава і пиво. Тільки більше зелені. Тільки все-таки більше реставрації. Тільки більше російської. А так – той самий святково-відпочивальний настрій.
Всі кажуть везти звідти бурштин і текстиль. А я кажу - везіть вовняні шкарпетки з оленями, особливий місцевий сир і пиво маленьких броварень.
Коли попереду замаячив довгий вікенд до Дня Конституції, дуже захотілося кудись чкурнути світ за очі. А оскільки з вигідними квитками розжитися можна в основному дуже-дуже заздалегідь, і Литва все одно дешевша за стару Європу, і товаришу з Клайпеди ми вже 5 років обіцяємо приїхати у гості, то Вільнюс заманливо махав рукою.
Дорога була не настільки виснажлива, як могла – їхали вночі, тому не було спекотно, обидві митниці пройшли ввечері і зранку, тобто ніч можна було спати (якщо ви можете спати в автобусі), туди приїхали за розкладом хвилина у хвилину (12 годин 10 хвилин тривала поїздка), назад з затримкою на 30 хвилин, черг на кордонах не було, ніхто нас не трусив, про всяк випадок – пива через кордон можна везти до 3 л на особу.
Жили ми в чудовій квартирі, прекрасно розташованій за 5 хвилин від вокзалу, з вікнами у двір (ніякого галасу), з котами на стінах і у вікнах за 127 євро за 3 дні (бронювали через букінг). Хазяйка говорить англійською і російською, проблем зі спілкуванням не буде. Взагалі, Литва – прекрасний варіант для тих, у кого з іноземними не дуже, бо дуже багато людей цілком розуміє і говорить, щоправда, ми за традицією шифрувалися під англомовних.
Абсолютно неконтрольований кайф просто гуляти Вільнюсом, мацати привітних котів, знаходити у внутрішніх дворах під арками чудесні місця і не робити нічого корисного, окрім як отримувати надлюдське задоволення.
Підказки для гуляння:
www.vilnius-tourism.lt – якщо у вас є айфон чи планшет з андроїдом, на сайті є безкоштовний, цілком юзабельний гід з мапою і туристичними принадами, кафе, барами, супермаркетами і т.д.
http://wikitravel.org/en/Vilnius
http://www.inyourpocket.com/lithuania/vilnius
А взагалі там цілком приємно вештатися просто так.
"Миновав заставленную сувенирными лотками площадь, Тереза сворачивает на Бокшто, здесь всегда тень, можно подумать, жители этой улицы обладают какой-то специальной привилегией или просто скидываются и оплачивают дополнительную услугу, летнюю тень. Но улицу Бокшто мы любим не только за это, думает Тереза. А еще, к примеру, за то, что вооон в том дворе, за высокими, потемневшими от времени деревянными воротами, когда-то жил василиск. Чертовски приятно знать точный адрес василиска! Веский повод для самоуважения. Двор ей показали друзья-старшекурсники, давным-давно, когда она только поступила в университет; ясно, что ребята просто шутили, но Терезе плевать, что сказано, то сказано, в любом случае, реальность — это то, о чем я с собой разговариваю, думает она, а значит, василиск жил в этом дворе, и точка."
"Одна и та же книга", Макс Фрай
