Travel. Run. Eat. Drink beer. Repeat.

Дочитую зараз дуже цікаву книжку - "Chop Suey: A Cultural History of Chinese Food in the United States". Це щось дуже схоже на історію про щасливе печиво з передбаченнями (The Fortune Cookie Chronicles: Adventures in the World of Chinese Food), але більш академічного плану, з купою архівних посилань, історичних фактів, тощо. З назви майже все зрозуміло, але якщо коротко, то це історія злиття двох кулінарних культур, ба навіть розповсюдження китайської кухні і її метаморфози на іншому континенті. Про її мімікрію, адаптацію і розвиток, як окремої гілки. Фільм "The Search for General Tso" (є на Нетфліксі, якщо що) про те саме, про китайську страву в США, якої не існує у Китаї. Цей тривалий вступ про те, що мені страшенно цікаві кухні, які виходять за свої географічні кордони і змінюються в умовах інших культурних і смакових реалій.
Севіче сібас

У мене довга і пристрасна історія з кулінарними книжками. Але зараз лишилися одиниці.

Одразу попереджу, що ні, весь півмарафон я не бігла, а його міні-версію, щось близько 8 км.
Відверто кажучи, такого задоволення від бігу у натовпі людей я ще ніколи не відчувала, було ідеально все - організація (за винятком старту), люди, вид з моста, унікальність ситуації, траса. Ендорфіни хіба що через вуха не перли.


Лісабонський півмарафон знаний тим, що саме тут було встановлено світовий рекорд 2010 року, який досі лишається чинним - 58:23. Траса ідеальна - вона вся рівна (для півмарафону), або рівна+ухил для міні-версії. Починається вона на Мосту 25го квітня - фантастичній споруді, 70 метрів над водою, довжиною 2,27 км, по якому в жоден інший день року не можна пройти пішки - міст лише для авто і поїздів на нижньому ярусі. І уявіть, як по цій підвішеній у повітрі стрічці, біжіть 35 000 людей у різнокольорових кросівках. Уявили? Важко? Я теж не могла уявити, поки не побачила.

Коли я дізналася, що він буде, звісно не могла прогавити таку подію. Та ще й ювілейний, 25й забіг. Ну і моя хронологія.

Січень - натрапила на подію. Ааааа! Це ж під час нашої поїздки! Реєстрація (рання - 25 євро).

11-18 березня - тестові забіги лісабонщиною, кайф від рівної поверхні вздовж Тежу. Дивуватися щодня більшій кількості зустрітих бігунів найрізноманітнішого віку, комплекції, кольору шкіри.

19 березня - величезна виставка Спорт-Експо, де відбувається видача стартових номерів і пакетів. Йдемо раненько, уявляючи, що треба за три дні встигнути впихнутися між океаном людей. Півтори години стояння у черзі - і я щасливий до виску власник номера-паліндрома 39593 (щоправда, без чіпа, чіпували лише півмарафонців), наплічника з футболкою, мапою, журналом з історією марафону, тисячею флаєрів на знижки від спонсорів, безкоштовного проїзного на громадський транспорт на день забігу - оце було дуже круто, адже дістатися до старту можна було винятково поїздом через міст, а до пересадочної станції теж добряче пиляти.

22 березня
7:42 - прокинутися, поснідати, не знати, куди себе приткнути, визирнути у вікно, потішитися відсутності обіцяного дощу і випхатися серйозно заздалегідь. Дорогою до вокзалу звернути собі шию, виглядаючи інших бігунів.

9:30 - Джеймс, канадієць, що приїхав у відрядження, питає, де пересідати на поїзд через річку. Шукаємо разом, жодних вказівників, жодних бігунів (щозафігня?), пристаємо до двох поліцейських, які мало не за ручку ведуть нас на іншу платформу, на який вже колихається строката юрма - а ось і інші учасники, фух.

9:45 - від споглядання повного поїзда людей з номерками у мене починається неконтрольоване усміхання. В цей же час Джеймс розпитує про туристичні принади Києва (ти з України? Не з Києва? О, у мене звідти шефиня), розповідає, що дізнався про забіг буквально вчора і одразу ж зареєструвався, але всю сувору канадську зиму не бігав, тому не розраховує на результат, а біжить просто for fun. Переконую його, що сама з тією ж метою.

10:10 - йдемо зі станції до початку моста. Випадаємо в осад від кількості людей. Усмішка з обличчя уже не сходить взагалі, сподіваюся, що люди не помітять. Бігуни наближають уже не ручаями, а стрімким потоком, біля пунктів контролю номерків (далі пропускають лише зареєстрованих учасників) вже пробка, і Джеймс смикає мене, мовляв, давай ближче до старту рухатися, бо з таким натовпом не просунемося ніколи. Всі ваяють себеньки, я не йду, а пересуваюсь перескоками, бо шило уже заважає йти спокійно. Знову всі розділяються на два потоки - мінімарафонці і півмарафонці. Після моста вони розбіжаться у різні боки, і надалі їх розділятиме встановлений спеціально з цією метою паркан, щоб одне одному не заважали.

10:25 - уже біжимо, і я краєм ока помічаю розтяжку start над головою, але чомусь натовп людей не зупиняється, з думкою "ну, мабуть, це якийсь попереджувальний старт, початок же о 10:30", я біжу далі, Джеймс вшкварив кудись уперед, я махаю рукою підтягнутим і незворушним полісменам у чорному (в чорній щільній формі в такий чудовий день, ото халепка), які ланцюгом стоять на першій ділянці моста, і розумію, що зупинятися ніхто не збирається, і це УЖЕ траса. Це єдине, що спантеличило і не сподобалося, де ж веселий відлік вголос, де оголошення забігу, але дуже швидко спантеличення вівитрюється, бо ти на висоті пташиного польоту над одним з найпрекрасніших міст землі, і сонце світить тобі прямо в пику, і вітер смикає за волосся, і люди навколо яскраві, теж усміхнені, у різнокольорових футболках, капелюшках, костюмах, прапорах, і ось ноги уже самі тебе несуть уперед, і шурхіт кросівок по асфальту і тупіт тисяч ніг, як биття величезного серця зливається в один ритм. Щастя роспирає зсередини, хочеться співати, обіймати всіх навколо - але на ходу це не дуже зручно.
Біжу у своє задоволення (як виявилося, з середнім кроком 5:30), бо намагатися обігнати когось при такій щільності ніг на метр квадратний, плюс ще й під ухил не те що немає сенсу, а й небезпечно. Спускаємося з моста, виходимо на пряму набережної і тут починаються болільники. Вони кричать, аплодують, скандують, свистять, тримають плакати, а невдовзі вздовж траси зявляються сцени з рок-гуртами, традиційними виконавцями фадо, дівчатами в циліндрах, і ще, і ще.
І ось попереду починають виднітися надуті "ворота", і спочатку думаєш, що це фініш, але ні, там ще одні, а за ними ще кілька - спонсори. Тому все ще не пришвидшуюся, хоча можна було б - щільність людей уже значно менша. Але ось і поворот, а там - величезними літерами - МЕТА. І я починаю реготати, і від того вповільнююся, хоча навпаки треба красиво вшкварити гірською ланню, бо це португальською ФІНІШ. І там ось.

 

11:06 - організація фінішу досконала. Ніяких болільників на навколофінішній ділянці, всі фінішери проходять 20 метрів і розділяються на кілька коридорів, на першому людському "турнікеті" всі отримують медальку, за кілька метрів далі - ще один наплічник з пляшкою води, батончиком і гелем, наступний - банан, і ще далі - о щастя - морозивко. Після кожного коридору - їх здається, 6 потоків, величезна галявина, де можна валятися, розминатися, їсти своє морозивко, або вибігти за її огорожу і кинутися обійматися зі своєю групою підтримки. Видихаю, я щаслива.

Мушу сказати, що коли ми їхали додому перевдягатися, то з вікна електрички, яка йшла повз трасу, було видно тисячі і тисячі людей, які просто гуляли трасою. Бабусі, мами з візочками, цілі родини - з стартовими номерами, але ніхто не біг. Підозрюю, бажання прогулятися мостом раз на рік настільки спокусливе, що можна і стартовий внесок за це заплатити.

Вибачте за мобілофоточки.

З “Last Chinese Chef” почався короткий сезон нового сезону кулінарного чік-літу. Якщо треба розвантажити мозок, отримати дозу романтичного ненав’язливого чтива на їстівну тематику , не заморочуватися фактажем, відповідністю реаліям і т.д., штибу Chitra Divakaruni «The Mistress of Spices» чи Babs Horton “Recipes for Cherubs” – тоді беріть.


Melissa Senate “The Love Goddess' Cooking School” Holly Maguire’s grandmother Camilla was the Love Goddess of Blue Crab Island, Maine—a Milanese fortune-teller who could predict the right man for you, and whose Italian cooking was rumored to save marriages. Holly has been waiting years for her unlikely fortune: her true love will like sa cordula, an unappetizing old-world delicacy. But Holly can’t make a decent marinara sauce, let alone sa cordula. Maybe that’s why the man she hopes to marry breaks her heart. So when Holly inherits Camilla’s Cucinotta, she’s determined to forget about fortunes and love and become an Italian cooking teacher worthy of her grandmother’s legacy. But Holly’s four students are seeking much more than how to make Camilla’s chicken alla Milanese. Simon, a single father, hopes to cook his way back into his daughter’s heart. Juliet, Holly’s childhood friend, hides a painful secret. Tamara, a serial dater, can’t find the love she longs for. And twelve-year-old Mia thinks learning to cook will stop her dad, Liam, from marrying his phony lasagna-queen girlfriend. As the class gathers each week, adding Camilla’s essential ingredients of wishes and memories in every pot and pan, unexpected friendships and romances are formed—and tested. Especially when Holly falls hard for Liam . . . and learns a thing or two about finding her own recipe for happiness. 
Нічим особливо невиразна, з нереалізованою любов’ю до дітей, покинута і зневірена, з гардеробом повним джинсів і розтягнутих светрів (о ця стереотипна героїня, бальзам на рани мільйонів потенційних читачок) і дивакуватим пророцтвом від бабуні, Холлі починає квест у пошуках себе, щастя, але для початку засобів прогодувати себе и витягти маленький бізнес, що дістався їй у спадок. Кулінарну крамницю і курси італійської кухні. І це людина, яка практично ножа в руках тримати не може. Але ж вище ми домовилися не зважати на фактаж. З цього вийшла б класична романтична комедія, де всі жили потім довго і щасливо, при чому всі, без винятку. Страшенно передбачуваний сюжет, наповненість, здається, всіма можливими кліше, як не дивно, не псують цього яскравого представника окремого сегменту книжкового ринку. Герої цілком реальні, їхні ситуації – теж, багатьом будуть знайомі проблеми і страждання, а от варіанти вирішення,можливо, що й ні. Не всім щастить знайти кулінарні курси з мало не психологічними консультаціями заразом. Окремо про кулінарію, варто визнати, рецепти з нестандартними переліками складників, де присутні «1 сумний спогад», 1 щаслива мить» чи «1 відверте рішення» - це щось новеньке. Ну, і власне, рецепти теж присутні, винесені в окремий додаток наприкінці книжки. Якщо у вас відповідний настрій – читайте, не пошкодуєте. Але це, мабуть, новий тренд в літературі – якщо раніше, таких сірих мишок рятували прекрасні принци, то тепер мишки рятують самі себе, без допомоги з боку «сильної половини» людства, перемога фемінізму у всій своїй красі. 

Jenny Nelson “Georgia's Kitchen” At thirty-three, talented chef Georgia Gray has everything a woman could want—the top job at one of Manhattan’s best restaurants; a posse of smart and savvy gal pals who never let her down; and a platinum-set, cushion-cut diamond engagement ring courtesy of Glenn, the handsome entertainment lawyer who Georgia’s overbearing mother can’t wait for her to marry. The table is set for the ambitious bride-to-be until a scathing restaurant review destroys her reputation. To add salt to her wounds, Glenn suddenly calls off the wedding. Brokenhearted, Georgia escapes to the Italian countryside, where she sharpens her skills at a trattoria run by a world-class chef who seems to have it all—a devoted lover, a magnificent villa, and most important, a kitchen of her own. Georgia quells her longings with Italy’s delectable offerings: fine wine, luscious cheeses, cerulean blue skies, and irresistible Gianni—an expert in the vineyard and the bedroom. So when Gianni tempts Georgia to stay in Italy with an offer no sane top chef could refuse, why can’t she say yes? An appetite for something larger than love weighs heavy on Georgia’s heart—the desire to run her very own restaurant. But with a ruined career in New York and no business partner in sight, she must stir up more than just the courage to chase after her dreams if she is to find her way home. Знову та сама історія: покинута, ображена, в депресії жінка (знову 300 парами джинсів!) виходить з печери своїх страждань і биє пику всім, хто її ображав. Але, якщо у попередній книжці є хоч якісь елементи оригінальності, то тут… Дуже схоже на кіно Under the Tuscan Sun – дуже красиво, але беззмістовно і нещадно. Навіть локації аналогічні, прекрасні чорняві звабники, і т.д. Герої двомірні, обвішані зайвими подробицями, які не додають об’єму, і зрештою, фінал є таким лише завдяки вдалому збігу обставин, а не залізної волі героїні. Таке… Марно витрачений час.

Не можу припинити читати це, вибачте. Не бути мені витонченим і просунутим інтелектуалом. Все про пожерти та про пожерти :)

Ruth Reichl «Garlic and Sapphires: The Secret Life of a Critic in Disguise» Ruth Reichl, world-renowned food critic and former editor in chief of Gourmet magazine, knows a thing or two about food. She also knows that as the most important food critic in the country, you need to be anonymous when reviewing some of the most high-profile establishments in the biggest restaurant town in the world—a charge she took very seriously, taking on the guise of a series of eccentric personalities. In Garlic and Sapphires, Reichl reveals the comic absurdity, artifice, and excellence to be found in the sumptuously appointed stages of the epicurean world and gives us—along with some of her favorite recipes and reviews—her remarkable reflections on how one’s outer appearance can influence one’s inner character, expectations, and appetites, not to mention the quality of service one receives.

Ви зараз подумаєте, що я цілими днями нічого не роблю, лише читаю. Але я не розказувала, що читала практично з минулого року! Отже, читано багато:

Lois Lowry “Gossamer”, “The Giver”, “Gathering Blue” 
China Mieville “King Rat”, “Railsea”, “The City & The City"
Neil Gaiman “Odd and the Frost Giants”, “InterWorld” 
Michael D. Haus “Travel Light, Travel Smart: Pack Less and See More of the World” 
Savannah Page “Bumped to Berlin” 
Mike Ormsby “Never Mind the Balkans, Here's Romania” 
Jodi Picoult “My Sister's Keeper” 
 Марианна Гончарова “Дракон из Перкалаба” 
Peter Mayle “The Vintage Caper” 
 Andy Raskin “The Ramen King and I” 
Mark Kurlansky “Salt: A World History” 
Sara Gruen “Water for Elephants” 
Frank W. Abagnale “Catch Me If You Can” 

Jen Lin-Liu “Serve the People: A Stir-Fried Journey Through China” As a freelance journalist and food writer living in Beijing, Jen Lin-Liu already had a ringside seat for China’s exploding food scene. When she decided to enroll in a local cooking school—held in an unheated classroom with nary a measuring cup in sight—she jumped into the ring herself. Progressing from cooking student to noodle-stall and dumpling-house apprentice to intern at a chic Shanghai restaurant, she finds poor young men and women streaming in from the provinces in search of a “rice bowl” (living wage); a burgeoning urban middle class hungry for luxury after decades of turmoil and privation; and the mentors who take her in hand in the kitchen and beyond. Together they present an unforgettable slice of contemporary China in the full swing of social and economic transformation. 
Я люблю, дуже люблю книжки гастрономічно-соціальні подорожі. От щоб в ній і рецепти були, і про історію кухні, і цікаві подробиці з життя аборигенів і т.д. І тут все це є. А ще особлива мімішність цієї книжки в тому, що наш майстер-клас у Пекіні проводив кухар, один з героїв книжки (Yay!) – а це завжди якийсь космічний для мене особисто досвід, зустрічати персонажів-людей і персонажі-міста вживу. Дуже цікаві подробиці.

Я вже давно обіцяла розказати про деякі особливості споживання сусі, про які дізналася з книжки «The Story of Sushi» / «Історія сусі», Тревора Корсона. Нарешті, ділюся. Уривки з додатку до книжки публікуються за особистої згоди і дозволу автора книжки. Оригінал цього додатку у вигляді статті можна почитати у повному обсязі тут.

Kathleen Flinn «The Sharper Your Knife, the Less You Cry: Love, laughter and tears at the world's most famous cooking school» In 2003, Kathleen Flinn, a thirty-six-year-old American living in London, returned from holiday to find that her corporate job had been terminated. Ignoring her mother's concern that she get another job immediately or never get hired anywhere ever again, Flinn cleared out her savings and moved to Paris to pursue a dream - a diploma from the famed Le Cordon Bleu cooking school. THE SHARPER YOUR KNIFE, THE LESS YOU CRY is the touching and remarkably funny account of Flinn's transformation as she moves through the school's intense programme and falls deeply in love along the way. More than two dozen recipes are interwoven within this unique look inside Le Cordon Bleu amid battles with demanding chefs, competitive classmates, and her 'wretchedly inadequate' French. Flinn offers a vibrant portrait of Paris, one in which the sights and sounds of the city's street markets and purveyors come alive in rich detail. The ultimate wish fulfilment book, her story is a true testament to pursuing a dream. 

Gabrielle Hamilton “Blood, Bones & Butter: The Inadvertent Education of a Reluctant Chef” “I wanted the lettuce and eggs at room temperature . . . the butter-and-sugar sandwiches we ate after school for snack . . . the marrow bones my mother made us eat as kids that I grew to crave as an adult. . . . There would be no ‘conceptual’ or ‘intellectual’ food, just the salty, sweet, starchy, brothy, crispy things that one craves when one is actually hungry. In ecstatic farewell to my years of corporate catering, we would never serve anything but a martini in a martini glass. Preferably gin.” Before Gabrielle Hamilton opened her acclaimed New York restaurant Prune, she spent twenty fierce, hard-living years trying to find purpose and meaning in her life. Above all she sought family, particularly the thrill and the magnificence of the one from her childhood that, in her adult years, eluded her. Hamilton’s ease and comfort in a kitchen were instilled in her at an early age when her parents hosted grand parties, often for more than one hundred friends and neighbors. The smells of spit-roasted lamb, apple wood smoke, and rosemary garlic marinade became as necessary to her as her own skin. Blood, Bones & Butter follows an unconventional journey through the many kitchens Hamilton has inhabited through the years: the rural kitchen of her childhood, where her adored mother stood over the six-burner with an oily wooden spoon in hand; the kitchens of France, Greece, and Turkey, where she was often fed by complete strangers and learned the essence of hospitality; the soulless catering factories that helped pay the rent; Hamilton’s own kitchen at Prune, with its many unexpected challenges; and the kitchen of her Italian mother-in-law, who serves as the link between Hamilton’s idyllic past and her own future family—the result of a difficult and prickly marriage that nonetheless yields rich and lasting dividends. Blood, Bones & Butter is an unflinching and lyrical work. Gabrielle Hamilton’s story is told with uncommon honesty, grit, humor, and passion. By turns epic and intimate, it marks the debut of a tremendous literary talent.