Travel. Run. Eat. Drink beer. Repeat.

Сьогодні був прекрасний, просто прекрасний день, сповнений щохвилинних маленьких радощів. Але один з моментів я запам'ятаю надовго ("назавжди" - надто сильне слово, але це десь поруч).

Здавалося б, ну чим може бути незвичайним черговий забіг? Але він був незвичайним з двох причин. 

По-перше, я ще ніколи не бігала так близько до природи (кілька пробіжок утоптаними доріжками в Пущі не рахуються, то були просто автостради в порівнянні з сьогодні). 

По-друге, це був мій перший, але дуже сподіваюся, що останній, забіг кроком. З хворим коліном особливо не побігаєш і не розженешся, тому я йшла/тупцювала останньою. Тепер я точно знаю, що навіть якщо сьогодні ти тягнешся позаду всіх, це не привід не отримати купу задоволення. Ба, навіть навпаки - пересуваєшся собі неквапливо, розглядаєш все навкруги, не втомлюєшся, не захекуєшся, а на друге коло виходиш з-за спини переможця, який уже фінішував :) Найцікавіше було виявити, що незважаючи на те, що на першому колі всі чкурнули щодуху, і я навіть спин нічиїх практично не бачила, то на кінці другого кола уже майже наздогнала останніх бігунів, які видохлися і теж переходили на крок, тому не треба бігти надто енергійно на незнайомій трасі, якщо ти не впевнений у своїх силах. А так, навіть в регламент вклалася і не випала з офіційно відведених 50 хвилин.

То до чого це я. Навіть, коли ти останній - це не означає, що ти нікчема і треба опускати руки, це означає лише те, що все попереду. Але лише у випадку, якщо ти не зупинишся.