Не можу припинити читати це, вибачте. Не бути мені витонченим і просунутим інтелектуалом. Все про пожерти та про пожерти :)
Ruth Reichl «Garlic and Sapphires: The Secret Life of a Critic in Disguise»
Ruth Reichl, world-renowned food critic and former editor in chief of Gourmet magazine, knows a thing or two about food. She also knows that as the most important food critic in the country, you need to be anonymous when reviewing some of the most high-profile establishments in the biggest restaurant town in the world—a charge she took very seriously, taking on the guise of a series of eccentric personalities. In Garlic and Sapphires, Reichl reveals the comic absurdity, artifice, and excellence to be found in the sumptuously appointed stages of the epicurean world and gives us—along with some of her favorite recipes and reviews—her remarkable reflections on how one’s outer appearance can influence one’s inner character, expectations, and appetites, not to mention the quality of service one receives.
«Наша служба и опасна и трудна и должна она быть вовсе невидна» - отак співали б ресторанні критики, хоча більшість людей вважає їхню справу просто роботою мрії. Ще б пак, задурно їсти у найкращих ресторанах світу, де всі, від шеф-кухаря до останнього офіціанта намагаються тобі догодити. У тому-то й проблема! Я мовчу про можливі катастрофічні наслідки постійного наїдання від пуза, але як можна неупереджено оцінити заклад, де твоє фото висить усюди, де пересувається персонал, з приписом «Першому, хто помітить цю особу і повідомить адміністратора, грошова винагорода гарантована»? Як оцінити те, що подають звичайним клієнтам? Книжка відомого нью-йоркського критика Рут Райчл саме про шпигунські ігри з гримом, перевдяганням і вигадками нових персоналій в собі. У притаманному їй і цілком упізнаваному стилі вона розповідає про різницю ставлення рестораторів до критиків і осіб, що не належать до когорти небожителів, про те, що відбувається за лаштунками ресторанного бізнесу, і як йти уперед, навіть коли ти боїшся, що не подужаєш дороги. Крім всього іншого, не обійшлося без оригінальних і сміливих оглядів ресторанів (деякі ставали приголомшливим успіхом для одних закладів і руйнівною катастрофою для інших, бо пані Райчл за словом у кишеню не лізе і на улесливість не страждає) і рецептів. Гурманам і просто цікавим буде пізнавально, корисно і приємно читати.
Frank Bruni «Born Round: A Story of Family, Food and a Ferocious Appetite»
Frank Bruni was born round. Round as in stout, chubby, and always hungry. His relationship with eating was difficult and his struggle with it began early. When named the restaurant critic for The New York Times in 2004, he knew he would be performing one of the most watched tasks in the epicurean universe. And with food his friend and enemy both, his jitters focused primarily on whether he'd finally made some sense of that relationship. A captivating story of his unpredictable journalistic odyssey as well as his lifelong love-hate affair with food, Born Round will speak to everyone who's ever had to rein in an appetite to avoid letting out a waistband.
Ще одні мемуари ресторанного критика, щоправда, більше присвячені не закладам, а особистим стосункам автора з їжею, які видозмінювалися впродовж усього його життя. Якщо чесно, більше навіть не з їжею, а з вагою, як безпосереднім наслідком. Завдяки італійському корінню ці стосунки і оповідь про них бурхлива, яскрава, пишна і галаслива, як і стереотипне уявлення про все італійське, а зокрема – італійське застілля. О, тут є і опис родинних свят з тижневим щоденним графіком закупів і дій, і детальні описи змін страв, і шал італійського весілля. А ще страждання юного Френка через свою зайву вагу (які турбуватимуть його і в дорослому віці), комплекси, булемію (а це минеться), між іншим, мушу попередити потенційних читачів: орієнтація автора далека від традиційної, тому якщо ви упереджені в цьому сенсі, читати не починайте. Журналістська кар’єра Бруні дивує своїми різкими поворотами – від висвітлення подій війни у Перській затоці до виборчої кампанії Буша, від соціальних тематик до ресторанної критики. І все це на тлі їжі, їжі і ще раз їжі…
Nicole Mones «The Last Chinese Chef»
When recently widowed Maggie McElroy is called to China to settle a claim against her late husband’s estate, she is blindsided by the discovery that he may have led a double life. Since work is all that will keep her sane, her magazine editor assigns her to profile Sam, a half-Chinese American who is the last in a line of gifted chefs tracing back to the imperial palace. As she watches Sam gear up for China’s Olympic culinary competition by planning the banquet of a lifetime, she begins to see past the cuisine’s artistry to glimpse its coherent expression of Chinese civilization. It is here, amid lessons of tradition, obligation, and human connection that she finds the secret ingredient that may yet heal her heart.
Роман, який яскраво і захопливо ілюструє унікальний зв’язок між культурою і їжею. Їжею, як окремою культурою. Їжа – це поезія. Їжа – це незбагненна мережа стосунків. Їжа – це початок і кінець. Наскільки ж відмінне розуміння їжі у Сходу і Заходу. Взяти хоча б той факт, що в Китаї зазвичай їжу не подають на окремих тарілках, на відміну від практично усіх інших кухонь світу: страва подається в одній мисці, і лише уже на столі кожен частується власними паличками. Де, у якої нації є ще поетичні оди, де душу, що вже відлетіла, прикликають повернутися, бо ж стільки смачного лишилося в цьому світі?! Шари цікавих культурологічних, історичних, я вже мовчу про кулінарні, фактів, романтична лінія і інтрига змагання – все це є в «Останньому китайському шеф-кухарі». Фантастично смачна книжка, щоправда, дещо передбачувана. Ну, чого правду таїти, дуже передбачувана. Але, ой леле, як же ж смачно написано про їжу. І, маю підозру, людина, яка 18 років робила бізнес у Китаї і побувала на незліченній кількості банкетів, на китайській їжі знається. Не дивлячись на те, що це на 70% fiction, все одно рівень загального задоволення від читання на висоті.
До речі, дуже подібні за атмосферою обидві корейські стрічки Le Grand Chef (Sikgaek) і Le Grand Chef 2, щоправда, книжка (що вийшла у друк 2007 року) і перший фільм (заснований на серії коміксів 2003 року) подібні в загальних рисах аж занадто, якщо чесно, що наводить на деякі роздуми, але це не привід.
Немає коментарів :
Дописати коментар