Але спочатку подивіться це відео.
Локації: Fríkirkja (Reykjavík), Krísuvik, чорні пляжі біля Vík і льодовик Sólheimajökull. Ми не були лише на геотермальному Krísuvik.
Маршрут 7го дня, в цілому близько 480 км.
Зважаючи, що у цей день ми мали до 10ї вечора повернути авто, нам було дуже важко розрахувати час на кожну природну дивовижу, і наприклад, чорні пляжі ми подивилися власне одним оком, замість прогулятися 6 км туди-назад.
Але по черзі. Першою зупинкою була льодовикова лагуна, де льодовик сповзає в океан. Цей неймовірний колір і структура льоду просто кришить всі уявлення про кригу, якою ви її собі уявляли. Уже на цій зупинці ми зрозуміли, що туристів ми поки що і не бачили взагалі, і було дуже дивно після тижня майже безлюдності (ну крім як у купальнях) бачити натовпи людей. Синьою крига стає, коли сніг випадає на льодовік, компресується, зайві бульбашки повітря вичавлюються, і завдяки цьому вона видається синьою. Чорний колір - від вулканічних осадів.
На таких всюдиходах/всюдиплавах туристів катають по лагуні, щоб можна було подивитися на кригу поближче.
Але якщо у Jökulsárlón, який ніяк не оминути, проїжджаючи по дорозі №1, завжди натовпи туристів, то буквально кілька кілометрів звідти і трохи вбік є Fjallsárlón, де немає практично нікого, клубочиться чи то туман, чи то заблукала хмара, і тиша, як вата огортає тебе, і ввижається всяке :)
Помилувавшись бакитною кригою, ми рушаємо далі, і трохи фоточок з вікна на ходу.
По дорозі звертаємо на Dverghamrar (Гном'ячі скелі), симпатичні скупчення базальтових колон.
А потім дорога-дорога і Вік - місце паломництва майже кожного туриста, що ступив на ісланську землю. Прямо перед виходом на пляжі є симпатична парковка зі столиками-лавами, і це були найсмачніші і найнетерплячіші бутерброди в моєму житті. Бо спочатку перекус, а потім чорний пісочок )))
З іншого боку скель, там де Black Beach Caffee, людей просто тисячі. Всі хочуть залізти на базальтові колони повище, хто просто для себеньки, хто з нареченою у білій сукні, хто як. На чорному піску і гальці кольорові софтшел куртки виглядають здалеку, як святкове конфеті. Але і бути тут - справжнє свято. Вихопити кілька кадрів без людей - тим більш. На скелях живе разноманітне птаство, включаючи вельми відомих і канонічно-символічних тупиків.
Далі ми рушаємо на Sólheimajökull в надії все-таки помацати льодовик, бо пишуть, що в цьому місці дорога до нього підходить. Але нас спіткала невдача, власне, законослухняність. Бо підійти до льодовика можна не ближче ніж на 200 метрів, далі стоїть знак, що сповіщає про заборону наближення без супроводу інструктора. Краєм вуха я чула чиїсь коментарі, що завжди можна прикинутися, що ти не читаєш знаки, але ми вирішили не нариватися. Льодовик майже непролазно чорний все ще після виверження вреднючої Ейяфйялайокуль.
І місце, де не проштовхнутися - найвідоміший водоспад країни, Seljalandsfoss, той, що вибиває веселку з я кої точки не глянь, за який можна зайти, і дивитися на світ крізь бурхливий потік води, але якщо на тобі щось водонепромокне.
Це надзвичайни досвід, направду, здавалося б, ну що там, подумаєш, заліз за водоспад, але ні.
Найцікавіше, що 85, якщо не 90% людей далі і не йдуть, але буквально метрів 300 пройти, і тихенько пролізти в ущелину (у водостійких і не слизьких чоботах!), і побачиш не менш розкішний, хоч і не такий великий Gljúfrafoss, повністю красу якого заляпане бризками скло фотокамери уже не здатне передати. Але на відміну від першого водоспаду ти тут практично сам на сам з ним. Це фантастично.
Це була наша остання зупинка і дика Ісландія, бо наступні три дні ми провели у Рейк'явіку, а там полетіли додому.
Маршрут 7го дня, в цілому близько 480 км.
Зважаючи, що у цей день ми мали до 10ї вечора повернути авто, нам було дуже важко розрахувати час на кожну природну дивовижу, і наприклад, чорні пляжі ми подивилися власне одним оком, замість прогулятися 6 км туди-назад.
Але по черзі. Першою зупинкою була льодовикова лагуна, де льодовик сповзає в океан. Цей неймовірний колір і структура льоду просто кришить всі уявлення про кригу, якою ви її собі уявляли. Уже на цій зупинці ми зрозуміли, що туристів ми поки що і не бачили взагалі, і було дуже дивно після тижня майже безлюдності (ну крім як у купальнях) бачити натовпи людей. Синьою крига стає, коли сніг випадає на льодовік, компресується, зайві бульбашки повітря вичавлюються, і завдяки цьому вона видається синьою. Чорний колір - від вулканічних осадів.
На таких всюдиходах/всюдиплавах туристів катають по лагуні, щоб можна було подивитися на кригу поближче.
Але якщо у Jökulsárlón, який ніяк не оминути, проїжджаючи по дорозі №1, завжди натовпи туристів, то буквально кілька кілометрів звідти і трохи вбік є Fjallsárlón, де немає практично нікого, клубочиться чи то туман, чи то заблукала хмара, і тиша, як вата огортає тебе, і ввижається всяке :)
Помилувавшись бакитною кригою, ми рушаємо далі, і трохи фоточок з вікна на ходу.
По дорозі звертаємо на Dverghamrar (Гном'ячі скелі), симпатичні скупчення базальтових колон.
А потім дорога-дорога і Вік - місце паломництва майже кожного туриста, що ступив на ісланську землю. Прямо перед виходом на пляжі є симпатична парковка зі столиками-лавами, і це були найсмачніші і найнетерплячіші бутерброди в моєму житті. Бо спочатку перекус, а потім чорний пісочок )))
З іншого боку скель, там де Black Beach Caffee, людей просто тисячі. Всі хочуть залізти на базальтові колони повище, хто просто для себеньки, хто з нареченою у білій сукні, хто як. На чорному піску і гальці кольорові софтшел куртки виглядають здалеку, як святкове конфеті. Але і бути тут - справжнє свято. Вихопити кілька кадрів без людей - тим більш. На скелях живе разноманітне птаство, включаючи вельми відомих і канонічно-символічних тупиків.
Далі ми рушаємо на Sólheimajökull в надії все-таки помацати льодовик, бо пишуть, що в цьому місці дорога до нього підходить. Але нас спіткала невдача, власне, законослухняність. Бо підійти до льодовика можна не ближче ніж на 200 метрів, далі стоїть знак, що сповіщає про заборону наближення без супроводу інструктора. Краєм вуха я чула чиїсь коментарі, що завжди можна прикинутися, що ти не читаєш знаки, але ми вирішили не нариватися. Льодовик майже непролазно чорний все ще після виверження вреднючої Ейяфйялайокуль.
І місце, де не проштовхнутися - найвідоміший водоспад країни, Seljalandsfoss, той, що вибиває веселку з я кої точки не глянь, за який можна зайти, і дивитися на світ крізь бурхливий потік води, але якщо на тобі щось водонепромокне.
Це надзвичайни досвід, направду, здавалося б, ну що там, подумаєш, заліз за водоспад, але ні.
Найцікавіше, що 85, якщо не 90% людей далі і не йдуть, але буквально метрів 300 пройти, і тихенько пролізти в ущелину (у водостійких і не слизьких чоботах!), і побачиш не менш розкішний, хоч і не такий великий Gljúfrafoss, повністю красу якого заляпане бризками скло фотокамери уже не здатне передати. Але на відміну від першого водоспаду ти тут практично сам на сам з ним. Це фантастично.
Це була наша остання зупинка і дика Ісландія, бо наступні три дні ми провели у Рейк'явіку, а там полетіли додому.
Share On
Немає коментарів :
Дописати коментар