Travel. Run. Eat. Drink beer. Repeat.

Як ми довго до цього йшли, я вам не можу передати. Але нарешті ми дійшли до найстарішого пивзаводу Києва - Пивзаводу на Подолі - який два тижні тому відсвяткував 140-річний ювілей (на фото ювілейна партія "Жигулівського", щоправда, ювілейні лише етикетки, а не рецептура, бо, як з’ясувалося, щоб запустити новий сорт пива, треба отримати купу дозвільної документації, власне, як завжди). По-перше, дякую Олександру, який погодився прийняти нашу невеличку компанію у негостьовий день. По-друге, дякую компанії, що таки зібралися (і більш детальну і впорядковану інформацію про завод можна почитати у ledilid-ів, а я так, що запам’ятала, тим і поділюся). По-третє, уклін головному пивовару заводу, Тетяні Петрівні, яка розказала, показала і погуляла нас по території заводу і його найцікавіших виробничих цехах.
Насправді, перше, про що думаєш – чорт, як ці люди примудряються варити таке прекрасне пиво у практично музейних умовах. Те, що завод найстарший у Києві, видно неозброєним оком. Він не просто старий, він древній, хоча на початку своєї історії був вершиною технологій, з завезеним з самого Пльзеня устаткуванням, тому ремонт приміщенням точно не завадив би, але тим більш захоплюєшся відданістю пивоварів пінистому напоєві, вони лишаються працювати тут, а не йдуть працювати деінде. Можливо тому пиво у них таке смачне, бо його люблять, бо люди душевні працюють, а не корисливі, наглядною душевністю по території заводу ходять місцеві хвостаті улюбленці. І квіточки у горщиках радують око. Ну, і звісно місцеві легенди теж додають шарму. З легенд почалося наше знайомство зі складниками пива, а саме – з водою. Воду для виготовлення пива після дуже нетривалого використання водогінної, беруть з власної артезіанської свердловини завглибшки 240 м. Оскільки свердловина знаходиться у безпосередній близькості до колодязя Миколо-Йорданської церкви, то зрозуміло, що джерело води одне й те саме. Розказують, що один з місцевих прочан у подорожі на Святу Землю пив воду з ріки Йордан і вронив у води свій срібний черпачок. За повернення додому навідав Миколо-Йорданську церкву і захтів напитися з колодязя, аж витягнув у відрі свого черпачка, що свідчило про те, що йорданські води течуть аж сюди. Тому подільське пиво от з такої, непростої води варять. Наступним складником є ячмінь. Одразу скажу, що надзвичайно втішно, що вся сировина, використовувана на заводі – вітчизняна. Ніхто не завозить нізвідки «жатецький хміль», солод і т.д. Ячмінь закупати намагаються однією партією на весь рік, щоби не отримати у виробництві неочікуваних сюрпризів від різних поставок. Тримають його у власному елеваторі. Хміль у подільскому пиві теж український. Починається все з замочування солоду, щоб зерно «прокинулося», залежно від сорту на це піде 2-3, а інколи менше днів, аж поки воно не набуде 40% вологості. Тоді його засипають у величезні солодоростильні барабани – єдині, що лишилися нині в Україні (раніше такі були у Львові, але їх замінили). Дуже, дуже повільно барабани обертаються, щоб зерно не пріло, провітрювалося і проростало. Пророщений ячмінь ще просушать, а потім змелють – і вуаля, ось він солод. До речі, на подільському солоді варять пиво і деякі міні-броварні. Так виглядає ячмінь на п’ятий день пророщення – найгарніший, соковито-жовтий, з білими росточками. На сьомий вони почнуть підсихати і темнішати. Потім готують затор - мелений і дроблений солод змішується з водою. Готовий затор перекачують у фільтраційний чан, де зайві залишки відфільтруються і на виході отримуємо сусло. На цьому етапі до сусла додається хміль, і воно вариться близько двох годин. В цілому, щоб зварити партію пива знадобиться 14 годин. Варильний цех завдяки «вінтажним» варильним і фільтрувальним чанам схожий мені на фото маленьких бельгійських броварень. Щоправда, там чани переважно мідні. За тим сусло охолоджується, і перекачується у бродильні агрегати, де спеціальні, вирощені в лабораторії пивні дріжджі будуть активно їсти цукор і перетворювати його на спирт і вуглекислоту. Найпомітніша практично будь-звідки «частина» заводу – ЦКБА (циліндрично-конічні бродильні агрегати) Раніше пиво бродило у відкритих ваннах або горизонтальних бродильнях, але тепер практично всюди використовують конічні танки, бо вони зручні – коли дріжджі зжерли весь цукор, вони з повними пузами осідають на дно резервуару, звідки їх зручно злити, а пиво готове до остаточної фільтрації, яка на «Подолі» дворівнева – спочатку сепараторне освітлення, а потім застосування кізельгурового фільтру. Шкода, що не вдалося подивитися, як катаються по лінії розливу пляшки, у цю п’яницю вони цього не робили. Але машинерія тим не менш вражає. Раніше «Пивзавод на Подолі» міг давати на гора 1 млн далів (декалітрів) на рік. Декалітр – це 10 літрів, ящик пива. Тепер, через недостатність потужностей, річні обсяги продукції тримаються на рівні 500 тисяч далів, хоча, здавалося б, попит є, принаймні, я, як великий поціновував темних стилів пива, є великим шанувальником «Подолу», і серед моїх знайомих таких теж вистачає. Ну а на завершення екскурсії, як і заведено, - дегустація і душевне спілкування на ті ж самі пивні теми. Дегустували «Жигулівське», темне і напівтемне «Парове» і «Гостинний двір». До речі, світле «Жигулівське» я пила вперше, бо таки по темному більше. І доземний уклін «Пивзаводу на Подолі» за те, що тішать мою душеньку. «Парове» взагалі прекрасне, звісно, що у першу чергу смаком. Але, не менше мого внутрішнього естета радує красива етикетка (так! далеко не останній фактор у виборі пляшки невідомого пива вперше), хороший слоган, кльові постери і красиво зроблений фірмовий сайт - parove.com.ua І взагалі, хороше сходили :) На правах дружнього піару і щирого захоплення – пийте пиво «Пивзаводу на Подолі», тіште себе і підтримуйте національного виробника.