Travel. Run. Eat. Drink beer. Repeat.

Серпень, а за вікном крижана злива, холодне повітря, на столі гарячий чай, поруч теплий кіт, в голові каша - ну справжнісінький листопад тобі, особливо, зважаючи, що листопад цього року буде похмурим, незалежно від зовнішніх причин.

От цієї негожої днини, пакуючи останні слоїчки пілотної партії  гірчиці, я пухну головою - чи виходити за рамки пілотної партії. Чи виводити цю гірчицю в люди, так би мовити, на широкий загал, чи віддатися їй остаточно і повністю? Так, щось нове - це завжди цікаво. Але просто "цікаво" не відкараскаєшся, тут доведеться бути готовим витрачати певний час і сили на вдосконалення, виходити за межі свого простору комфорту (читай - з кола друзів, які хвалитимуть твою гірчицю навіть якщо вона буде не торт), і взагалі - робити крок назустріч змінам. А я дівчинка, я нічого не хочу вирішувати, я хочу на ручки, валізу, мультивізу і мішок грошей. Ну, насправді, частково це бажання невдовзі буде виконано у найбільшому за моє життя обсязі, але це не полегшує мук вибору.

І от тупочешся на місці, і прекрасно ж розумієш, що будеш їсти себе у будь-якому разі: якщо не зробиш цей крок, і потім все життя картатимеш себе, а що б було, якби наважилася. І зробиш, а потім, якщо шо, страждатимеш, от як би все спокійно і зважено, і звично було б, якби не це шило в одному місці. І плюс на шиї сидить комплекс неповноцінності і бовтає ніжками, і підленько гигикає. А я займаюсь емоційним ексгібіціонізмом і пакую гірчицю.