Travel. Run. Eat. Drink beer. Repeat.

Якщо вибрати одне-єдине слово, яке описувало б нашу подорож, це буде «масштабно». Ми виявилися абсолютно неготовими до того, що на нас очікувало, в плані розмірів, відстаней, часу на пересування. Мій досвід мандрів – це Європа, компактні «старі міста», де за бажання за 30 хвилин пішки можна дістатися будь-куди. Де на день можна напланувати 10 музеїв, і неспішно гуляти від одного до іншого, нікуди не поспішаючи. Де можна побачити щось цікаве «не за планом» і потім повернутися. Перші кілька днів у Пекіні ми буквально бігали, висолопивши язика, нікуди не встигали, губилися у парках і на станціях метро, а ноги просто відвалювалися, і вся ця метушня аж ніяк не сприяла спокійному отриманню мандро-задоволення. Вже день на 4й починається відчуття комфорту, коли ти більш-менш тверезо оцінюєш відстані, коли вже упізнаєш напрями гілок метро, з заплющеними очима можеш повернутися додому, і більш-менш знаєш, які номери автобусів ходять поблизу. Вже тоді починається такий щирий кайф, з’являється легке відчуття «тутешності». Але на 7й день нам вже тре було летіти додому, тому «добре, але мало». Їхати в Китай треба не менше, ніж на 2 тижні, перші кілька днів щиросердно віддати «адаптації», а потім вкушати всі радощі перебування на цій землі.
Звісно, без мовних перешкод не обійшлося, але мова жестів працює всюди, хоча не завжди її вистачає. Основний ґандж – туризм в Китаї переважно внутрішній, не-китайців ми бачили дуже мало взагалі. І є маса інформації, путівників, мап, тощо, але все китайською. В Пекіні є навіть Tourist Information (переважно біля станцій метро поруч з туристичними цікавинками, якогось одного центрального офісу я не знайшла, як не шукала) з широкими стендами безкоштовних матеріалів, але все, що нам запропонували англійською – мапа Пекіна без транспортних вказівників. Решта – для громадян країни. Добиратися до всіляких атракцій зручно (поїздами, автобусами), все дуже файно і гарно, але треба знати, як, і на допомогу прийде хіба що інтернет і розповіді інших туристів, які не гребують ділитися досвідом. При всьому тому китайці вельми приязні і намагатимуться порозумітися з вами всіма можливими способами, допомогти, все ж таки нагодувати, тощо, наприклад, коли ми під снігом ловили таксі в аеропорт, двійко хлопців, що проходили повз із парасольками, мало не силоміць всунули мені одну зі своїх і пішли далі удвох під іншою. Але розслаблятися надто не варто, наївний турист – ласа здобич для китайських любителів розвести, це у першу чергу стосується таксистів, транспортних перевізників до всіляких атракцій, продавців на базарах (не продуктів, а зі шматтям). Наприклад, у ніч прильоту нас таксист покатав на суму практично втричі більшу, ніж мало вийти, але про це у частині про транспорт.

Ну і про міфічно-славнозвісну антисанітарію. Це не Індія, щурі тут не бігають, багатоніжки теж, з калюж воду не п’ють, а таких чистих безкоштовних туалетів (у кількостях просто неймовірних) я не бачила ніде в Європі. Вулична їжа виглядає цілком пристойно, і головне – ти на власні очі бачиш, як її готують, що туди сиплють і т.д. Сміття – епізодичні пляшки і обгортки від чогось, але в цілому – дуже чисто. Хутони хоч і виглядають страшною екзотикою, інколи досить лячною, і то з повсюдно натиканими смітниками з розподілом на recycled/non-recycled. На байки про брудну і неадекватну їжу я маю лише дві відповіді – 1) ви всюди бачили, як готують у нас? 2) просто не їдьте і позбавте себе дивовижного гастрономічного досвіду. Далі буде