Travel. Run. Eat. Drink beer. Repeat.

Коли ми дізналися, що у Зальцбургу працює найбільша в Європі (за словами путівників, звісно, але вона направду величезна) пивна експозиція, звісно що ми не могли її проґавити. Томі після обов’язкових відвідин фортеці ми рушили на броварню Stiegl, яка веде свою історію ще з 1492 року. Трохи про неї: Штіґль – найбільша приватна броварня (яка не належить жодному пивному гіганту) Австрії буквально ще 20 років тому була регіональним пивоваром, але за цей проміжок часу наростила свої обсяги вдвічі і стала національним виробником (у 2009 році зварили більше мільйона гектолітрів пива). Власники компанії кажуть, що таким успіхом завдячують неухильному дотриманню принципів і цінностей компанії, серед яких – використання австрійської сировини. Продукцію з виразним логотипом компанії – червоними сходами – можна побачити по всій Австрії і практично всюди скуштувати їхній флагманський сорт Stiegl Goldbräu, знаний завдяки своєму трохи кислуватому смаку. Цим Штіґль нагадує мені «Оболонь»: велика незалежна компанія з великим покриттям ринку, але власне на цьому схожість закінчується, на жаль. Постійно на броварні варять 7 сортів: Stiegl Goldbrдu, Stiegl Paracelsus Zwickl, Stiegl Light, Stiegl Pils, Stiegl Radler, Stiegl-Weisse, Stiegl-Spezial, а також сезонне пиво типу боків і ще дещо, про що згодом.
Brauwelt, він же музей і броварня знаходяться за адресою Bräuhausstraße 9, і потрапити на експозицію можна щоденно з 10 до 17, а у липні і серпні – до 19 години, вартість дорослого квитка – 9 євро (з урахуванням того, що ми завбачливо розжилися ЗальцбургКард, на візит був безкоштовним). На жаль, екскурсійне супроводження винятково німецькою, але всі німецькі написи під експонатами продубльовані, і весь музей щедро забезпечений інформаційними буклетами англійською. На початку відвідин ви отримаєте квиток з трьома відривними дегустаційними талонами, пакетик особливих штіґлівсьих крекерів і нагадування не забути повернутися після дегустації, щоб отримати подарунок (келих 0,33 чи пляшку пива). Експозиція охоплює як світ пива в цілому, так і історію австрійського пива загалом і Штіґля зокрема. У кількаповерховому музеї є де розгулятися, звісно, там можна знайти найрізноманітніше броварське начиння, колекції кухлів, пиводотичних транспортних засобів і різної машинерії. Звісно, не без інтерактиву –доставила кабінка, де можна потицяти кнопки і почути, як замовити пиво у різних країнах, і ролики вочевидь начитували носії мови, хоча з «Кружку пива, пожалуй ста!» можна посперечатися, чи десь ще таки наливають у кружки? Але чим мені дуже імпонує Штіґль, і чого так не вистачає у нас (крім хорошого пива, само-собою), то це тим, що компанія перетворила пиво на мистецтво, і я кажу не лише про традиції і технології. От, скажімо, щорічний проект, де броварня підтримує молодих дизайнерів: проводиться конкурс пивних етикеток на задану тему. П’ять зображень-переможців стають лицем броварні на певний час. Як на мене, це вигода для всіх – для дизайнерів, які отримують плюс в портфоліо і рекламу, адже на кожній етикетці написано ім’я автора, і для броварні, яка отримує плюс в карму за таку хорошу справу і збільшує продажі, адже точно є немало таких само колекціонерів, які точно збирають щорічні етикетки. Або ось такий прекрасний проект, перед яким я зависла надовго, серія фото, на яких представники різних професій чи хобі відкривають пляшки підручним інструментом: муляр – драбиною, фігуристка – ковзаном, кухар – решіткою для грилю, хокеїст - маскою, тощо. Ну і здавалося б, вари собі стандартне пиво і не парся, все одно твій бренд найпопулярніший, але ж ні, віднедавна Штіґль варить обмежену партію «пива місяця», і це пиво – не лише якісь традиційні австрійські спеціалітети, а й геть, зовсім непритаманні стилі, як от ІРА чи стаут. Нам пощастило потрапити в такий момент, коли не закінчилося одне і вже почалося друге, тому вдалося скуштувати і дабл ІРА і шоколадний стаут, і хочу сказати, що ІРА перевищив усі очікування не лише смаком (оооо), але й виглядом (мій «гарненькосте»-фрік просто тащився від екстер’єру пляшки), стаут теж був дуже незлий. Не знаю, щоправда, чи потрапляють такі партії в крамниці, мені здається, його можна придбати лише в музеї чи ресторані при броварні, або офіційному інтернет-магазині. Після того, як ви завершите огляд експозиції, настає час втамувати жагу в одному з двох ресторанів. Дегустаційні келихи – по 0,2л, тобто кожен гість отримує 0,6 л пива, які може обирати на власний розсуд. На нас чотирьох ми мали 12 талончиків, тому вирішили взяти по 2 келихи кожного з 6 наявних на той момент сортів, і хочу сказати, 12 келихів на столі одночасно, хай і маленьких, виглядають загрозливо для печінки. Мені особисто найбільше смакували Goldbräu, Paracelsus Zwickl і сезонний Bock. Цінник меню, як і варто було очікувати у закладі при музеї, досить високий. В цілому, всіляко радимо для відвідання всім пиволюбам, але бажано не на голодний шлунок. А обідали ми того дня у найцікавішому закладі самообслуговування, який тільки-но траплявся мені у Європі. Називається це місце - Augustiner Bräustübl Mülln. Августини, запрошені з Баварії зальцбурзьким архієпископом Вольфом Дітріхом, заснували свій монастир на північному схилі пагорбу Mönchsberg на початку 17 століття, і звісно, звели його з броварнею при ньому. Протрималися вони на австрійській землі до 19 сторіччя, а відтак монастир перейшов до бенедиктинців, які продовжили славне діло своїх попередників, і навіть сьогодні, як данина традиціям, пиво наливають у важкі керамічні кухлі з дерев’яних діжок. Тобто, парафіяльна церква і броварня в одному флаконі, а на додаток – найбільший бір-гартен в Австрії. Варять монахи Märzen цілий рік, а у піст і на Різдво - Lenten beer і Christmas Bock. В цілому веселі брати видають на гора близько десяти тисяч гектолітрів пива на рік. Екскурсії броварнею теж є, але вони винятково на замовлення, для груп від 10 осіб і в лише пообідній час по буднях, але от не знаю, якою мовою. Вирушайте на Lindhofstraße 7, де трапезна працює з 15 до 23 по понеділках-п’ятницях і з 14:30 до 23 по вихідних і святах. Одна з головних особливостей цього закладу – їжу можна приносити з собою, або замовляти на довгому ряді яток, які розташовані у одному з залів монастиря. Місцеві виробники продають сири, ковбаси, м’ясо – все-все, що можна вживати до пива, і це зна-а-ачно дешевше, ніж у ресторанах. Скажімо, хаксе (свинячу ніжку) дешевше, ніж 15 євро ви ніде не купите. І у вагу цієї ніжки включено кістку. А тут ця страва коштує теж 15 євро, але кілограм, і важать лише зрізане з кістки м’ясо. Тобто, за 7 євро ви отримуєте півкіло чистого м’яса. Наїдки дуже смачні, дешеві і порції величезні. Але що це я про їжу. Запам’ятайте, якщо ви зайдете всередину і одразу попрямуєте до зали, вас миттєво ідентифікують, як туристів, до вас підійде кельнер, спитає, скільки пива ви будете, і принесе його вам по 3,30 євро за 0,5 літри. Розрахунок одразу на місці. Але місцеві роблять інакше. Вони підходять до касира, отримують жетончик, і вибирають собі гальбу з цієї стіночки, споліскують у фонтані і йдуть «на розлив», де платять 3 євро за ту ж півлітрову гальбу. Пиво легке, питке і освіжаюче, не дивно, що місціна дуже популярна, кількість людей, яку ви бачите на фото – це 20 хвилин після відкриття. А влітку, кажуть, яблуку нема де впасти, ні на вулиці, ні всередині. Дуже рекомендую, і як місце економно пообідати, і як цікавий досвід. Ну і останнім в переліку (бо це була наша остання пивна локація за день), але не за занченням буде бар Alchimiste Belge, ( http://www.alchimiste-belge.at/, Bergstrasse 10, щодня з 18:00 до 2:00). Я вже й не знаю, звідки ми про нього дізналися, але останні години перед поїздом вирішили провести саме там. І уявіть наш стан, коли ми приповзли туди і побачили замкнені двері, напис «сьогодні з 22:00», але всередині горіло світло і якийсь чоловік копирсався у ноутбуці. Подумали, може інший вхід є, покружляли, але ні. Врешті-решт, постукали, щоб перепитати. Виявилося, що то хазяїн, який збирався відчинитися в той день пізніше, але якщо така справа – заходьте. Фото не буде, бо заговорилися. Хазяїн сам добирає асортимент, сам замовляє і возить пиво напряму з броварень особисто. На мої обережні питання, чи немає чого кислого, він аж просвітлів обличчям, потис мені руку і сказав, що кисле він возить собі, бо дуже мало хто його п’є. Ех, товариш і брат. Між іншим при абсолютно розкішному виборі, публіка (яка набилася буквально за 20 хвилин) пила стеллу, хугарден й іншу єресь. З цим прекрасним чоловіком ми ще троки потеревенили про пиво, він відмочував мені етикетки від пляшок (для моєї колекції) у розкішному мідному умивальнику, а наостанок ще й зробив пристойну знижку на пиво «на виніс». Дуже душевна посиденька вийшла. Сподіваюся, колись іще вдасться навідатися. Отаке. А то кажуть, місто Моцарта, місто Моцарта, але з пивом тут теж все гаразд.