У Голландії є два місця, де кількість млинів шкалить — Кіндердайк і Зансе Шанс. Якщо в першому найбільша густина млинів на метр квадратний у світі, то в Зансе Шанс (http://www.zaanseschans.nl/)— найбільше працюючих індустріальних млинів. Це музей під відкритим небом на кшталт нашого Пирогова, 35 будинків з околиць перенесли сюди, у досить молодий музей, заснований лише 1994 року, але вже дуже популярний. Найцікавіше, що всі будинки, які не є музеями — жилі. Тобто, майже мільйон туристів безкоштовно (!) щороку топчеться приватними місточками, садочками і т.д., а людям це не заважає. Просто фантастика. Не поїхати туди, зважаючи на те, що з Зандама і від нашого готелю туди і назад було якихось 14 км (хвилин 30 лінивого крутіння педалей в один бік), було б смішно.
Павутиння неходжених доріг вабить
Офіційно цей день був оголошений днем млинів (molen), чому, буде зрозуміло згодом.
Alkmaar, Edam, Gouda – найвідоміші сирні села Голландії, і звісно, такі любителі повеселитися, тим паче попоїсти, тим паче сиру, як ми, не могли оминути увагою. На всі три часу однозначно не вистачало, тому довелося обирати. Цілком очевидним вибором стала Гауда, бо крім сиру і сирного базару це ще особливі карамельні струпвафлі (їх можна купити у будь-якому супермаркеті, але ж автентичність, чорт забирай!), поруч найвідоміший музей млинів, занесений до переліку спадщини ЮНЕСКО і, як з’ясувалося – найкраща броварня Голландії. Але про все по порядку.
Кожні півгодини із Зандама (і з Амстердама, звісно) ходить прямий поїзд до Гауди. Вартість квитка туди-назад – 24 євро (21 з Амстердама), їхати в один бік приблизно годину.
У несезон орендувати велосипед у Гауді можна без проблем, а от влітку про це треба потурбуватися заздалегідь. В нашому випадку ми протестили гостинність туристичного центру Гауди (http://www.welkomingouda.nl/) і лишилися цілком задоволеними, бо приязні працівники радо допомогли нам забронювати два велики у NS Rijwielshop Gouda (Stationsplein 10, на північному виході з вокзалу), бо персонал прокату англійською хоч і говорить, але бронювати можна винятково по телефону, що, погодьтеся, задоволення не з дешевих, якщо телефонувати заздалегідь з України. Прокат працює до 12 ночі, вартість прокатного дня – 7,50 євро. Отже, приїхавши в Гауду і розжившись великами, ми попрямували у центр. Поїхали ми у четвер, адже саме по четвергах відбувається сирний базар, уже переважно туристичне шоу, ніж справжні торги, але тим не менш. На наш превеликий жаль, наприкінці квітня базар ще не почався, а на сайтах написано лише розпливчасте «в теплий сезон». Другим розчаруванням стала погода – сіре, низьке небо навіть не натякало на покращення (забігаючи наперед скажу, що у той день ми обгоріли, бо сонце таки вийшло). Але ратуша 15го століття і Waag (зважувальний дім) прекрасні і в сіру днину.
Дорога, дорога моя Швейцарія… Це могло б бути початком листа, але ні, це просто факт. Прекрасна, зелена, щедро обдарована озерами, горами, луками, лісами, банками і годинниками Швейцарія справді дуже дорога. Пересічний турист втрачатиме свідомість від цін на м’ясо у закладах – від 30 франків порція – і у супермаркетах - 50 франків/кг (а швейцарський франк коштує трохи дорожче за американський долар). Страшно? А то!
Я думаю, що ви не повірите, якщо я скажу, що поїздка до Цюриха була геть непродуманою і спонтанною, але це правда. Просто в листопаді були гроші, в листопаді була річна мультивіза, і в Цюриху живе чудова Малинка, і, кажуть, в Цюриху фантастично красиво, і в Цюриху мав давати виступ Авішай Коен з новою програмою, і квитки Люфтганза давала практично задурно, ще й на травневі вихідіні... Все склалося, і от квитки вже у поштовій скриньці.
Друга броварня, до якої ми завітали, і найстарша, це – Brouwerij t’IJ (http://www.brouwerijhetij.nl, Funenkade 7) Буквально на початку року пивовари істотно розширилися, тепер у старому приміщенні пиво розливають лише у кеги і на барній стійці, а лінія пляшкового розливу переїхала в іншу будівлю.
Комусь важко буде повірити, але, власне, Амстердам ми побачили лише на 4й день подорожі. Мені самій було дивно, аж поки ми не побачилися з ним особисто. Це місто мене просто не кликало. Не чекало особливо і зустріло похмурим небом, легким дощем і натовпами, шаленими натовпами туристів. Не моє місто. Захвату каналами, будиночками, велосипедами, вузькими вуличками вистачає на перші півгодини (ні-ні, я не кажу, що мені не сподобалося, сподобалося, але country-side набагато, набагато краще), бо потім вони виглядають однаковими.
Якщо ви, будучи у Цюриху, не візьмете велосипед і не проїдете хоча б уздовж половини озера, я вас не зрозумію :) Адже краєвиди там просто фантастичні, навіть якщо весь день вас страхають хмари, дощ і сонце проглядає ліниво, одним оком, де-не-де.
Третій день подорожі повністю крутився навколо Койкеннхофа - відомого голландського парку квітів, який працює лише два місяці на рік - з березня по травень, саме коли квітнуть тюльпани (та інші бульбові квіти). 32 гектари площі, 15 км доріжок і мільйони тюльпанів. Щороку дні відкриття трохи інші, а працює ці два місяці парк з 8:00 до 19:30. Дорослий квиток — 15 євро.
І їх там сотні, тисячі, різних рас і народностей
Не можу припинити читати це, вибачте. Не бути мені витонченим і просунутим інтелектуалом. Все про пожерти та про пожерти :)
Ruth Reichl «Garlic and Sapphires: The Secret Life of a Critic in Disguise» Ruth Reichl, world-renowned food critic and former editor in chief of Gourmet magazine, knows a thing or two about food. She also knows that as the most important food critic in the country, you need to be anonymous when reviewing some of the most high-profile establishments in the biggest restaurant town in the world—a charge she took very seriously, taking on the guise of a series of eccentric personalities. In Garlic and Sapphires, Reichl reveals the comic absurdity, artifice, and excellence to be found in the sumptuously appointed stages of the epicurean world and gives us—along with some of her favorite recipes and reviews—her remarkable reflections on how one’s outer appearance can influence one’s inner character, expectations, and appetites, not to mention the quality of service one receives.
Ruth Reichl «Garlic and Sapphires: The Secret Life of a Critic in Disguise» Ruth Reichl, world-renowned food critic and former editor in chief of Gourmet magazine, knows a thing or two about food. She also knows that as the most important food critic in the country, you need to be anonymous when reviewing some of the most high-profile establishments in the biggest restaurant town in the world—a charge she took very seriously, taking on the guise of a series of eccentric personalities. In Garlic and Sapphires, Reichl reveals the comic absurdity, artifice, and excellence to be found in the sumptuously appointed stages of the epicurean world and gives us—along with some of her favorite recipes and reviews—her remarkable reflections on how one’s outer appearance can influence one’s inner character, expectations, and appetites, not to mention the quality of service one receives.
День другий (а точніше, перший повний) нашого перебування на Голандщині мав за основний цвях програми броварню Koningshoeven, яка більш відома як єдина голландська броварня, що варить трапістичне пиво La Trappe, і єдина трапістична броварня світу, яка проводить екскурсії на своїй території. Звісно, що пропустити таку нагоду ми не могли.
Є два міста, у які, я категорично переконана, варто полетіти лише за краєвид з ілюмінатора літака. Це Стокгольм — за хаотично красу його архіпелагу. І Амстердам — за сувору геометрію каналів, які сіткою вкривають навколишні поля. Це настільки прекрасно, що немає сенсу навіть намагатися передати це якимись засобами фіксації зображень.
Одразу ж по приземленні ми мали змогу оцінити організацію системи транспорту. У зв'язку з ремонтними роботами залізничного сполучення зі Скіпхолом у той день не було. Усіх направляли на автобусну станцію, де купа добровольців/працівників транспортної мережі розсаджували подорожуючих на потрібні їм напрямки. Через Амстердам-Слотердайк ми і вирушили у бік Зандаму, де і жили. А взагалі від Скіпхола до Зандама 20 хвилин прямого сполучення.
Одразу ж на виході зі станції вокзалу ми зрозуміли, що символ Голландії — не тюльпани, не канали, а велосипеди. Ми навіть не уявляли, скільки ще і яких ми побачимо за цей тиждень. Тому двоповерхова стоянка для величків — це ще квіточки...
Я страшенно люблю відкривати для себе нові смаки, а тут Еда и Жизнь нагадали про равликів. І все, суботній обід вирішився сам собою: незвідане і цікаве, українське, недалеко.
Голландія – як країна з полями тюльпанів і полями млинів – вабила мене дуже давно. І, нарешті, наше побачення з нею сталося. Логістика для цікавих.
Листівка полетіла додому раніше, ніж ми знайшли цю вулицю, тому 100% відповідності добитися не вдалося, але :)
Краків посідає першу сходинку по кількості відвідин у нашому особистому рейтингу, бо тут ми вже були тричі (і це не останній візит, я вже 100% знаю). Але оскільки це була поїздка на честь дня народження, то зрозуміло, що головним пунктом буде пиво і їжа. І по пиву ми відірвалися по повній програмі.
По-перше, у Кракові є де купити пива. Принаймні два місця, де можна розжитися пивом крафтових броварень (на які зараз справжній бум, як і всюди в цивілізованому світі) і достойними представниками закордонних пивоварних досягнень. Між іншим, в обох крамницям приймають назад порожні пляшки, що схвально, але з умов нетривалого перебування в місті не надто корисно.
Коли ми дізналися, що у Зальцбургу працює найбільша в Європі (за словами путівників, звісно, але вона направду величезна) пивна експозиція, звісно що ми не могли її проґавити. Томі після обов’язкових відвідин фортеці ми рушили на броварню Stiegl, яка веде свою історію ще з 1492 року. Трохи про неї: Штіґль – найбільша приватна броварня (яка не належить жодному пивному гіганту) Австрії буквально ще 20 років тому була регіональним пивоваром, але за цей проміжок часу наростила свої обсяги вдвічі і стала національним виробником (у 2009 році зварили більше мільйона гектолітрів пива). Власники компанії кажуть, що таким успіхом завдячують неухильному дотриманню принципів і цінностей компанії, серед яких – використання австрійської сировини. Продукцію з виразним логотипом компанії – червоними сходами – можна побачити по всій Австрії і практично всюди скуштувати їхній флагманський сорт Stiegl Goldbräu, знаний завдяки своєму трохи кислуватому смаку. Цим Штіґль нагадує мені «Оболонь»: велика незалежна компанія з великим покриттям ринку, але власне на цьому схожість закінчується, на жаль. Постійно на броварні варять 7 сортів: Stiegl Goldbrдu, Stiegl Paracelsus Zwickl, Stiegl Light, Stiegl Pils, Stiegl Radler, Stiegl-Weisse, Stiegl-Spezial, а також сезонне пиво типу боків і ще дещо, про що згодом.
Ви зараз подумаєте, що я цілими днями нічого не роблю, лише читаю. Але я не розказувала, що читала практично з минулого року! Отже, читано багато:
Lois Lowry “Gossamer”, “The Giver”, “Gathering Blue”
China Mieville “King Rat”, “Railsea”, “The City & The City"
Neil Gaiman “Odd and the Frost Giants”, “InterWorld”
Michael D. Haus “Travel Light, Travel Smart: Pack Less and See More of the World”
Savannah Page “Bumped to Berlin”
Mike Ormsby “Never Mind the Balkans, Here's Romania”
Jodi Picoult “My Sister's Keeper”
Марианна Гончарова “Дракон из Перкалаба”
Peter Mayle “The Vintage Caper”
Andy Raskin “The Ramen King and I”
Mark Kurlansky “Salt: A World History”
Sara Gruen “Water for Elephants”
Frank W. Abagnale “Catch Me If You Can”
Lois Lowry “Gossamer”, “The Giver”, “Gathering Blue”
China Mieville “King Rat”, “Railsea”, “The City & The City"
Neil Gaiman “Odd and the Frost Giants”, “InterWorld”
Michael D. Haus “Travel Light, Travel Smart: Pack Less and See More of the World”
Savannah Page “Bumped to Berlin”
Mike Ormsby “Never Mind the Balkans, Here's Romania”
Jodi Picoult “My Sister's Keeper”
Марианна Гончарова “Дракон из Перкалаба”
Peter Mayle “The Vintage Caper”
Andy Raskin “The Ramen King and I”
Mark Kurlansky “Salt: A World History”
Sara Gruen “Water for Elephants”
Frank W. Abagnale “Catch Me If You Can”
До Зальцбурга я дуже хотіла ще минулої нашої баварської подорожі, але 5 годин їхати компанія не схотіла, а тут вже й поближче, то чому б і ні?
Звичайний квиток Інсбрук-Зальцбург на швидкісний поїзд коштує близько 90 євро (туди-назад на одного, година 49 хвилин). А ми прокаталися туди й назад вчотирьох за 102 євро. Як? Завдяки ще одній чудовій плюшці австрійської залізниці. Про Einfachrausticket я вже розповідала, на ньому можна кататися по всій Австрії цілий день групою до 5 осіб, але лише на регіональних поїздах. Якщо вам треба кудись плюс-мінус далеко і швидко, знайомтеся зі SparSchiene. Це квиток, який можна купити на конкретний поїзд не пізніше ніж за два дні до подорожі. Їх обмежена кількість, і не завжди вони є на поїзд, який вирушає у зручний для вас час. Але чим раніше ви подумаєте про подорож, тим більше шансів відхопити вдалий варіант. Так от замість 328 євро наша подорож нам обійшлася в 102. Поїзд розкішний, з міні дитячим кінозалом, з безкоштовним вайфаєм, саме задоволення, тулить пристойно, а коли пригальмовує, за вікном можна роздивитися таке
І що б його таке з"їсти, щоб і смачно, і шоколадно, і швидко, і без зайвих рухів, подумала я, гортаючи привезену з Швеції книжку про печиво і тістечка. Переважна більшість рецептів вимагає м"якого масла, якого, звісно, ніколи немає, коли бажання "хочу зара, хочу вже". Але ці коржики - явно родичі брауніз - були ідеальним рішенням. Подаю рецепт, як він був у книжці, між іншим, я вже давно здалася і купила собі мірну чашу (американську мірну, яка не те щоб дорівнює нашій склянці). Про всяк випадок, отуто є дуже зручний калькулятор, яким можна переводити в зрозумілі міри. Отже, чоко-коко (а також чоко-моко, коко-моко і т.д.)
коржики:
150 г масла (розтопити і дати вистигнути)
2 яйця
1 чашка цукру
1 ч.л. ванільного екстракту
1ст. л. какао
2 чашки борошна
2 ч.л. розпушувача
2/3 чашки молока
У перший день після прибуття на благословенну австрійську землю ми вирішили входити в ритм відпустки поступово, і кататися з понеділка, а вихідні присвятити вивченню околиць. Жили ми в Іґлсі - я так розумію, селі-супутнику Інсбрука, бо це вже територіально інший населений пункт, але транспортна мережа спільна. Неквапливо поснідавши, ми вирушили у путь. Оскільки автобусний маршрут з центра міста до нашої зупинки (витяг і наше місце проживання на тиждень ділили одну й ту саму зупинку, що теж не могло не тішити) ми вже розвідали (автобус J), вирішили йти кататися на трамваї, тим паче колії у нього прокладені вигадливим візерунком повз озера, і гори, і замок, тому чого ж ні. Зважайте, що краще за все перевіряти графіки руху транспорту безпосередньо на відповідному сайті, бо, скажімо, той самий наш трамвай №6 ходить раз на годину, і якщо проґавити, то стирчати годинку там не айс. Ну і взагалі, сайт - дуже корисний, крім розкладу і мап там є інформація про всі можливі квитки. Там ми й з"ясували, що існує квиток, про який знає мало хто з місцевих жителів, а саме груповий проїзний на 24 години. Він діє на групу до 5 осіб включно і коштує 11 євро, що у порівнянні з разовим квитком вартістю 2 євро взагалі манна небеснаю
Дорогою Інсбрук-Мюнхен я так раділа, що навіть в самій зашарпаній по тамтешніх мірках електричці майже ідеально чисті вікна. Тому що там показують отаке.
Минув лише тиждень, а мене вже потроху плющить шило в тому самому місці. Заберіть мене назад...
Перше і головне – заздалегідь.
Щопізніше ви збиратиметесь, тим дорожчими будуть квитки, хоча бувають і промо-акції, але не варіант, що випадуть потрібні напрямки. Щоправда, тепер, з цінами Візейра, можливо простіше і ненабагато дорожче (а то й дешевше) буде рейс Київ-Інсбрук з пересадкою тою ж Люфтганзою чи Австрійськими лініями без танців з бубонами і поздами. Але наш варіант. Группа – 4 особи (планувалося 5)
Щопізніше ви збиратиметесь, тим дорожчими будуть квитки, хоча бувають і промо-акції, але не варіант, що випадуть потрібні напрямки. Щоправда, тепер, з цінами Візейра, можливо простіше і ненабагато дорожче (а то й дешевше) буде рейс Київ-Інсбрук з пересадкою тою ж Люфтганзою чи Австрійськими лініями без танців з бубонами і поздами. Але наш варіант. Группа – 4 особи (планувалося 5)
Якщо доїхати на U-Bahn до зупинки Deutzer Freiheit, пройти кілька хвилин пішки і дійти до сучасного офісного центру Cologne Triangle (коли ви його побачите, то зрозумієте, чому він називається трикутником), то за 3 євро на особу і за 5 на двох ви станете власником найкращого виду на Кельн. Дехто може сперечатися і заявляти, що кращий - з Собору, але ж неможливо не помітити, що з Собору не видно власне Собору :) І оглядовий майданчик на Трикутнику працює значно довше за майданчик на Соборі (по суботах до півночі), і туди вас підніме швидкісний ліфт, а не ноги (500 з гаком сходинок!). І на Трикутнику не так вітряно - все-таки скляна огорожа захищає трохи. А висота нічим не гірша - 103 метри. Запасіться євро-монетками, дуже вірогідно, що квиток вам продаватиме не касир, а автомат, і це диво, здається, не бере купюри більше за 10ки, якщо мене не підводить пам"ять. І дивно, що про цей оглядовий майданчик не розповідають ні гіди, ні турінфо, можливо тому, що він все-таки приватний, а не в фонді історичних цінностей, тощо. Всіляко раджу до відвідання.
- Куме, ви знаєте, як вони наш кьольш називають?
- Як?
- Кееееельш.
- Повбивав би!
Продовжую розповідати і ділитися фактами з грудневих канікул. Як кажуть «When at Rome, do as the Romans do», а у Кельні роби як кельнці (?), і пий кельш, навіть якщо ти не любитель світлого пива. Взагалі, кельш (Kölsch мав би бути кьольшем, як і Кьольн, але усталена традиція і все таке…) варто спробувати хоча б тому, що далеко не кожне місто може похвалитися власним пивним стилем. За визначенням кельшської конвенції 1986 року, кельшем може називатися пиво: - зварене на території Кельнської метрополії - світле - верхнього бродіння - добре охмілене - фільтроване - з екстрактивністю початкового сусла 11 - 14º На сьогодні кельш варять 13 броварень у і навколо Кельна, ще 10 німецьких пивоварень варять пиво цього стилю, але не називають його кельшем, бо не є членами конвенції. До речі, те, що конвенція 1986 року не означає, що кельш такий молодий. Уперше це пиво назвали так офіційно у броварні Sünner, де його варять з 1906 року. Ну і звісно, як у кожного особливого пива є свої особливості.
Цих коротких канікул ми не сиділи на місці. Наступного ж дня після Аахена DeutscheBahn помчала нас крізь хурделицю до Дортмунда, де нас цікавили дві речі: пиво і найбільша в Європі ялинка.
Є дивовижні місця на землі, де впродовж години можна потоптатися на території трьох країн, постояти однією ногою в одній державі, а другою - в іншій, і з однієї оглядової вежі побачити їх усі. У Drielandpunt/Dreiländereck ми і поїхали з Кьольна.
Це буде остання, зовсім остання порція Барселони. Музеї. Скажу відверто, ми останнім часом якісь зовсім немузейні стали, але тим не менш якось зовсім без них нецікаво, особливо, коли трапляються абсолютні перли. У Барселоні найбільшим відкриттям став Музей Науки CosmoCaixa (КосмоКайша, Isaac Newton, 26), до нього багато хто не дійде, бо він практично під самим Тібідабо, тобто, майже на горішньому краю Барселони. Але, оооо, який музей, ми ще й до того ж жили майже поруч, і мали БарселонаКард, з якою вхід туди безкоштовний.
Дві дорослих людини на 3 години зависли у музеї і ледь виповзли, де все, абсолютно все мацабельне, вмикабельне, демонструє закони фізики, новітні технології, і окрасою музею (який сам - цікавезна архітектурна споруда) є модель амазонського тропічного лісу - 1000 м.кв. дерев, води, піраній, пташок і т.д.
Карлос Руис Сафон "Тень ветра" "Мы побрели к Барселонете и, сами того не заметив, очутились на волнорезе, откуда был виден весь город, в блеске утреннего безмолвия лежащий у наших ног, словно громадный мираж в водах бухты. Усевшись на краю волнореза, мы молча любовались этим зрелищем. В нескольких десятках метров от нас уже потянулись вереницы машин с запотевшими стеклами, из-за которых белели страницы первых утренних газет. — Барселона — колдунья, понимаете, Даниель? Она проникает тебе под кожу и завладевает твоей душой, а ты этого даже не замечаешь." І просто кілька знімків Барселонетти - міста у місті
Коли ми ввечері виїжджали в аеропорт з автовокзалу Жирони, то були єдиними слов’янськими туристами з 6 пасажирів. Враховуючи, що автобус ходить під конкретний рейс, а практично весь візівський літак уже стояв у черзі на чек-ін, ми зробили висновок, що в аеропорт всі їдуть одразу з Барселони. А даремно, бо Жирона - дуже приємне місто, якому можна присвятити хоча б один день.
Добратися з Барселони до Жирони найзручніше поїздом без пересадок, при чому в залежності від поїзда вартість квитка різнитиметься – експреси по 15,7 євро на особу, MD – 9,90 євро, і регіональний – 7,40 євро, при чому у часі ви не вигораєте багато – найкоротша подорож триватиме 1 годину 11 хвилин, найдовша – 1 годину 47 хвилин. (розклад дивіться тут) Дорогою грає класична музика і показують красиве небо. Але не бійтеся питати у місцевих перед відправленням, чи це той поїзд, бо наш поїзд запізнився на 15 хвилин, а на табло був інший.
На відміну від більшості містечок, де вокзал – у центрі, жиронський вокзал (поруч і авто, і залізничний) окремо і в рамках розміру міста – далеко від центру, нам неспішним кроком до помешкання довелося чалапати хвилин 25. Жили ми добу у Girorooms - хороша зручна квартира-студіо, все є, єдине що засмутило – не дуже зручний диван, а не ліжко, а в цілому дуже сподобалася квартира, особливо вікна зі дерев'яними "жалюзі" від стелі до підлоги. Прямо під балконом - пекарня зі свіжою випічкою, в тому ж будинку прекрасний паб, поруч кілька продуктових магазинчиків, за рогом підйом на мури. Ще додатковим плюсом стало те, що офіс Girorooms працює цілодобово, що дуже зручно, бо виселення зранку, рейс пізно ввечері, і важку валізу можна лишити в офісі і потім вже забрати перед виїздом в аеропорт.
Гадаю, що одна з проблем, через яку Жирону оминають скажімо, ті ж пасажири нашого Візза, це те, що на вокзалі немає камер схову. Тобто, проблематично приїхати зранку, лишити речі і день гуляти. У цій ситуації може зарадити хостел, де камери схову є і їх можна використовувати не лише гостям хостелу.
Одні пишуть, що мури були ще римськими укріпленнями 1го сторіччя, інші ведуть відлік з 9го, але яка різниця, скільки їм років? Один з найфантастичніших краєвидів ever, можливість пройти весь мур пішки, видертися на кілька башт, посидіти у маленькому саду над містом - хіба не спокуслива можливість?
До цього пива ми добиралися дууууже довго. Певні обставини, шпигунські розвідки та обличчя світобудови відсували наше знайомство майже півроку. Але, це сталося і вчора ми пили пиво з Микуличина. До речі, скільки ми проїжджали це найдовше село України, а ніколи й не знали, що там можна розжитися прекрасним пивом. Микуличинська пивоварня Василя Мотрука працює вже давно, але на диво, всі, кому я казала про це пиво, одразу ж плутали його з "Микулинецьким", тому я ще раз наголошую, що нічого спільного вони не мають.
Вчора ми скуштували темне і медове, лишилися ще ювілейне і біле, але маю підозру, що вони виявляться такими само смачними.
Отак виглядає Барселона з морька. Прогулянкові кораблики катають від причалів до порту і назад. До речі, з БарселонаКард вас покатають безкоштовно.
Я сама дивуюся, де ще береться час щось читати. Але як не дивно, це лишається беззаперечним фактом. Таким само фактом, як і те, що я уже сто років не писала про те, що читаю. Отже, розсипом.
Ransom Riggs “Miss Peregrine’s Home for Peculiar Children”
A mysterious island. An abandoned orphanage. A strange collection of very curious photographs.
It all waits to be discovered in Miss Peregrine’s Home for Peculiar Children, an unforgettable novel that mixes fiction and photography in a thrilling reading experience. As our story opens, a horrific family tragedy sets sixteen-year-old Jacob journeying to a remote island off the coast of Wales, where he discovers the crumbling ruins of Miss Peregrine’s Home for Peculiar Children. As Jacob explores its abandoned bedrooms and hallways, it becomes clear that the children were more than just peculiar. They may have been dangerous. They may have been quarantined on a deserted island for good reason. And somehow—impossible though it seems—they may still be alive.
A spine-tingling fantasy illustrated with haunting vintage photography, Miss Peregrine’s Home for Peculiar Children will delight adults, teens, and anyone who relishes an adventure in the shadows.
Світлини не передають того, як мерехтить вогнями Барселона, як тихо бурмоче напівсонний вітер, як кораблі, наче глибоководні флуоресцентні риби, сяючою зграйкою один за одним випливають у море, як у небі висять близькими зорями літаки, що чекають своєї черги на посадку, і як єдині наші на ту мить сусіди біля фортеці гукають когось українською.
Зазвичай у подорожах ми снідаємо або «вдома» (тобто в апартаментах, купленими звечора а то й зранку, якщо пекарня під вікном, смаколиками, йогуртами, кавою і тд), або у відкритих зранку затишних кафе. Цього року ми протестували ще один варіант – ринок. І ринків у Барселоні стільки, що здається, де б ти не жив, поруч якийсь та буде. На них можна не лише зібрати собі сніданок на ходу, там є пре достатньо кулінарних яток, де тобі або зготують зі свіжого на твій вибір, або запропонують вже готове.
Жили ми неподалік від станції метро Vall d'Hebron, і ринок з такою ж назвою розташувався прямо під боком. Підійшли ми до першої ліпшої хамонерії xarcuteria, власник якої ще й говорив англійською, допоміг нам вибрати хамон, коментував сири, над якими ми зависли – оце каталанські сири, це всякі іспанські, але це – каталанські (з відповідною інтонацією), звісно до ятки з хлібом ми вже йшли зі скибочками хамону, накраяним (офігенним!) каталанським сиром, купили маленький свіжий типу-багет і прямо під ринком зібрали найсмачніші бутерброди ever – 4 штуки за 3,5 євро. Початок дня (а заразом і барселонських канікул) був прекрасним.
