Travel. Run. Eat. Drink beer. Repeat.

Сьогодні я, як ніколи, возрадувалася тому що я – офісний планктон і весь день можу відсиджувати дупцю. Бо вчора бортовий накермовий комп’ютер показав подоланий маршрут – 48,2 км. Два психи, які з величками близько місяця, і далі, ніж в крамницю за покупками, не їздили, вирішили рвонути на Київське морько. Насправді, наслідки для ніг, рук і спини могли би бути не такими плачевними, якби у нас були нормальні дороги, точніше, нормальні узбіччя, бо власне, дорогами ми їздити не ризикуємо. Якщо Велика Кільцева має зачухану і занедбану, вузеньку, але асфальтовану доріжку з обох боків, то вже Мінський проспект і далі аж до Вишгорода – це повний капець. Гравій у кращому випадку, у гіршому – через ліс або взагалі пішки. Ну і Вишгород назвали так не просто, а бо крутосхили присутні. До речі, Вишгород – на диво вело-френдлі місто, акуратні узбіччя, всі «бровки» опущені, не треба стрибати/злазити з величка. Але тим не менш, було sehr schön. Набережна Київської ГЕС вичухана і вилюдніла: газони і клумби, лавки, рівнесенькі доріжки, дитячі майданчики в н-их кількостях, дуже гарно. Люди загоряють, ловлять рибу, все як має бути. А остаточно made my day маяк, який я аж ніяк не очікувала побачити, але яке ж море без маяка?

Взагалі, я дивуюся, як така макоїдка, як я, не додумалася до цього самотужки. Коли вдома готувалися булочки з маком, то це був мак з булочками. А це просто, але смачно і дуже ефектно. Оригінальний рецепт знайшла у karaidel, а я робила трохи інакше.
Отже, на 15 кульок діаметром приблизно 4-5 см (це на 4 осіб щонайменше):
куряче філе 400-500 г
шматочок м"якого сиру типу камамбер (насправді, можна взяти будь-який)
мак
чебрець
оливкова олія
сіль, перець
1 яйце мелені
панірувальні сухарики або шматочок хліба

 Змеліть філе на фарш разом з хлібом (якщо у вас хліб), добряче розмішайте, приперчіть, присоліть, додайте чебрець, яйце і сухарі (якщо у вас вони). Наріжте сир невеликими шматочками. Змастіть форму для випікання олією, насипте у мисочку мак. Змоченими у холодній воді руками робіть кульки з фаршу зі шматочком сиру всередині і обвалюйте їх у маці. Готові кульки викладіть у форму, збризніть олією і випікайте 40 хвилин при температурі 180С. Це таааааак смачно! Дуже файно з запеченими овочами чи зеленим салатом. Чиста собівартість у мене вийшла 42 грн. Якщо ваші гості не бояться маку на зубах - сміливо годуйте їх цією чудесною штукою.

Почнемо з сухої статистики.
Тянцзинь – це метрополіс і одне з п’яти центральних міст Китаю, розташоване на відстані 120 км від Пекіна і східною п’ятою торкається Жовтого моря, побратим українського Харкова. Місто умовно поділено на дві частини: старе місто і нову частину – Біхай. І ще – одного дня катастрофічно мало. Місто дуже велике, і всілякі цікавинки розкидані дуже щедро по всій території, дуже шкодую, що ми не провели там хоча б два дні, бо там є що подивитися. А тепер цікаве у подробицях. Я, мабуть, ніколи не бачила такої фантастичної суміші: класична китайська архітектура, староєвропейські колоніальні будівлі і неймовірний хай-тек. Завдяки своєму розташуванню (ріка і близькість до моря) ще у 1860 р. Тянцзинь відрився для Британії і Франції, а трохи згодом – Японії, Німеччині, Росії, Австро-Угорщині, Італії і Бельгії, які отримали концесії, і навіть зараз у місті є прекрасно збережені італійське містечко, типово британська набережна і т.д. Старе місто, власне, як район – це кілька кварталів з старовинними китайськими будівлями, а Біхай нині зростає навіженими темпами, забезпечує 30% ВВП Китаю, і на кінець 2010 р. міг похвалитися тим, що в цій фінансово-інноваційній зоні мають свої відділення 285 з 500 найбільших світових компаній (Fortune Global 500).

Ще одна незла Тянцзинська забава - Tanjin Eye. Єдине в світі оглядове колесо споруджене на мосту і одне з найвищих у світі (висота – 120 метрів, програє лише Singapore Flyer – 165м, Star of Nanchang – 160м і London Eyе – 135м.) Уперше колесо завертілося 2008р над річкою Хайхе і мостом Yongle, повний оберт колесо робить за 28 хвилин (ті самі, за які швидкісний поїзд долає відстань Пекін-Тянцзинь), на ньому розташовано 48 кабінок, в кожній з яких може розміститися 8 осіб.

Травемюнде, яке колись було окремим містечком, уже давно є районом Любека. Колись, далекого 12го століття, все починалося з фортеці на місці, де річка Траве впадала у Балтійське море. Як і годиться, фортеця розрослася у містечко, яке у 1329р. Любек купив за 1060 любекських марок (оце я розумію масштаб торгівлі), і відтоді «Балтійська рив’єра» є частиною столиці Ганзи. Нині – це курорт і найбільший німецький паромний порт на Балтійському морі зі сполученнями зі Швецією, Фінляндією, Латвією, Естонією і Росією.

Що мене найбільше вразило у любекських закладах – їх домашність. Вони абсолютно непретензійні, затишні, і кухня, і офіціанти там такі, всі приходять, як додому, замовляють без меню (яке, мабуть, не оновлюється сто років і існує лише для туристів, в одній з пивниць меню, яке нам видлубали з шухлядки, було вкрите пристойним шаром пилу – ніхто його не мацав уже сто років), сміються, теревенять, а при вході стоять тримачі парасольок з парасольками, якщо, не дай Боже, піде дощ, а гість без своєї. Все одно поверне.

У Любеку у нас було 2 спеціалізації – пивниці зі своїм фірмовим пивом і паби з гінесом (між іншим, найбільш імпортоване пиво Німеччини). Кажуть, що в середині 15-го сторіччя у Любеку було близько 180 (!) броварень, але зараз їх практично не лишилося взагалі. Трохи про пиво – німецьке в Любеку чомусь наливають по 0,2 і 0,4, після Баварії, де наливають 0,5 чи мас (літр) це було дуже і дуже дивно. Крім пива у чистому вигляді приблизно половина відвідувачів закладів п’є Alsterwasser – пиво з лимонадом або сиропами. Легенди виводять назву цього напою від озера Альстер у Гамбургу, чистого і прозорого, у Баварії цьому пивокомпоту є свій відповідник – Radler. Крім лимонаду можуть жахнути коли, і тоді це перетворюється на Diesel – а отакий нам подали в Café am Theater (www.cafeamtheater.de, Beckergrube 13-17), з персиками і сиропом (кафе італійського спрямування з купою пасти, піци і гігантськими порціями).

При всій різноманітності шпилів Любека випертися нагору можна лише в одному випадку, і то, навіть не випертися, а по-читерські піднятися ліфтом – на костьол Св.Петра St.Petri. (www.st-petri-luebeck.de, Schüsselbuden 13), перша письмова згадка про який датована, на хвилиночку, 1170 роком. Частково зруйнована під час ІІ Світової, і згодом відбудована, ця споруда у мене викликає значно міцніші асоціації з галерейно-виставковою площею, ніж культовим об’єктом, біла, світла, простора і повітряна, що й не дивно – там регулярно проходять концерти і вистави. Висота башти – 108,22 м., але оглядовий майданчик значно нижче (на висоті всього 50 метрів), але звідти прекрасний краєвид, а за хорошої погоди, кажуть, видно аж до самого морька – до Травемюнде. Чого плескати язиком, тре дивитися, тільки ще трошки інформації: оглядовий майданчик працює щодня крім Різдва і передноворічного дня, з жовтня по березень з 10 до 19, з квітня по вересень з 9 до 21 (аж шкода, що це настільки північні краї, що темніє там пізно, і помилуватися виглядом нічного підсвіченого Любека можна хіба що взимку. Вартість квитка – 3 євро.

Jen Lin-Liu “Serve the People: A Stir-Fried Journey Through China” As a freelance journalist and food writer living in Beijing, Jen Lin-Liu already had a ringside seat for China’s exploding food scene. When she decided to enroll in a local cooking school—held in an unheated classroom with nary a measuring cup in sight—she jumped into the ring herself. Progressing from cooking student to noodle-stall and dumpling-house apprentice to intern at a chic Shanghai restaurant, she finds poor young men and women streaming in from the provinces in search of a “rice bowl” (living wage); a burgeoning urban middle class hungry for luxury after decades of turmoil and privation; and the mentors who take her in hand in the kitchen and beyond. Together they present an unforgettable slice of contemporary China in the full swing of social and economic transformation. 
Я люблю, дуже люблю книжки гастрономічно-соціальні подорожі. От щоб в ній і рецепти були, і про історію кухні, і цікаві подробиці з життя аборигенів і т.д. І тут все це є. А ще особлива мімішність цієї книжки в тому, що наш майстер-клас у Пекіні проводив кухар, один з героїв книжки (Yay!) – а це завжди якийсь космічний для мене особисто досвід, зустрічати персонажів-людей і персонажі-міста вживу. Дуже цікаві подробиці.

Як не лишитися голодним у Китаї? Дуже просто: бути уважним і не вірити міфам, серед яких найрозповсюдженіші – про тотальну антисанітарію, повзучих і неїстівних гадів і ненормальні смаки китайців. Так, на ринках вам пропонуватимуть смажених скорпіонів, лялечки шовкопрядів й іншу екзотику, але будьте упевнені, що це все розвага для туристів, і самі китайці такого не їдять.

Після того, як я начиталася книжок про китайську кухню, її історію і розповсюдження по світу, а також те, що практично все, що готується за межами власне Китаю – вся ця купана в олії локшина, жирне м’ясо, щедро пересипані перцем (до повного оніміння смакових рецепторів) страви – не мають жодного стосунку до справжньої китайської кухні, я не могла пройти повз тисячу і одну куховарську школу Пекіна.

Головна сувенірна одиниця Любека – марципан компанії Niederegger. Дивно, але минулого року під час розвідки фігурувала легенда про те, як в середньовіччі лютував голод, і за відсутності зерна «хліб» ліпили з марципанової пасти (навіть зараз добра половина марципанів виготовляється у формі видовженого хлібного буханця), і приписували винайдення марципану саме мешканцям Любека.

Ви не думайте, що як почався Любек, то закінчився Китай. Ні-ні, його ще багато, це у мене руки короткі. Потроху згадуватиму другий най-най пункт подорожі - китайську кухню. Машинний переклад китайських меню - знаний лол, але я все одно не могла стриматися від дурнуватого гигикання, і привезла ще парочку, побачених на власні очі. Все почалося з reference braised Ukraine - я навіть не уявляю, що б це могло бути, на вигляд не визначиш, куштувати було стрьомно, а набір китайських ієрогліфів нічого не пояснює small scum porrige - гм-гм the Beijing taste paste collapses soon the gold medal fries small ball with no result - ось вона, їжа 21 століття, без результату - жодних відкладень, жодних калорій white potato eggplant mud - ага, грязючки не бажаєте? the incense burns the basin - а ви уявляєте, що воно зробить зі шлунком, якщо навіть мисочку палить?
Фото докази:

Скажу відверто, подорож ця чекала своєї черги досить довго – квитки ми купили ще в жовтні, і переліт на двох туди і назад обійшовся у 1300 грн (у посольстві візовий офіцер зробила круглі очі – «це шо на двох?» - і довго допитувала подробиці, про віз-клаб і т.д.).

З проживанням складалося гірше – всі квартири, які нас цікавили, були зайняті (а це 6 чи 8 власників, не пам’ятаю точно), чи то через небажання брати нас на 3 доби, чи то через наближення Фестивалю Гавані (найбільшого у світі), не знаю. Врешті-решт, жили ми в Любеку у Ferienhaus Wiethuchter (хороше розташування (щоправда, у Любеку, здається, поганого бути не може з такими відстанями), цікаві номери, але незручна кухня, хазяйка німецькою не говорить, лише її донька (?), яка буває досить рідко, оплата лише готівкою, при чому сума, яку ми заплатили, була не сумою, вказаною на сайті під час бронювання, а з’ясувати, за що переплата, який це податок і т.д. не було можливості, бо хазяйка не говорить), а у Гамбурзі – в City Apartment Hotel Hamburg (прекрасне розташування: зелений тихий район, 3 хвилини до метро (2 зупинки від центрального вокзалу), 8 хвилин до супермаркету, 8 хвилин до Альстера, приємні номери з кухнею, хазяїн прекрасно говорить англійською, загалом задоволені)

З аеропорту в Любек зручно добиратися поїздом (автобус хоч і йде частіше, але їхати довше, і народу менше, ніж в автобусі), станція знаходиться під мостом (спуск на ліфті), ліворуч від аеропорту. Вартість квитка і там і там буде однаковою – 2,90 євро на одну особу. 
Але увага! Обов’язково запасіться або монетками, або купюрами не більше 10 євро, бо 20ки автомат не приймає, наші картки не бере, а чи видасть десятку банкомат в аеропорті – хто його знає. Взагалі з картками в Любеку погано – їх не беруть практично ніде, треба знімати готівку у банкоматах. Транспортом у Любеку доведеться користуватися хіба що для поїздки у Травемюнде, або сусідні міста, весь центр (і не лише) приємніше, зручніше і логічніше оглядати у піших прогулянках, він невеличкий і затишний, навіть офіційне гасло виглядає так – «Ласкаво просимо до Любека – міста коротких відстаней». Місто душевне, комфортне і радісне для ока – такої кількості шпилів на метр квадратний я не бачила ніде, брунатна цегла будинків так і вимагає назвати це місто марципановим у шоколаді, його так і хочеться смакувати. Так, якщо давати прізвисько Любеку, це буде «марципанове містечко», не лише завдяки основної статті експортну – продукції марципанової фабрики Niederegger, але й загальній атмосфері, усе навколо іграшкове, казкове, наче зі сторінок «Лускунчика». 

З інформацією в Любеку так-сяк, є туристичне бюро – прямо за мостом скульптур і перед Гольстентором, там можна поспілкуватися і з’ясувати, що більшість турів, екскурсій і тд. ведуться англійською лише у високий сезон – з червня місяця, тому на екскурсію в ратушу ми не потрапили. Але на всі можливі запитання вам радо нададуть відповідь, допоможуть, чим зможуть і докладуть усіх зусиль, щоб перебування в місті було комфортним. У бюро є сайт де можна почитати, просвітитися наперед, спланувати свої прогулянки і замовити безкоштовні буклети (я не знаю, як наші взагалі до нас дійшли, бо їх відправили у Russland O_o). Якщо кортить медитативно-прогулянкового, неспішного відпочинку – вам сюди. А якщо ви велосипедист, то взагалі фантастика, навколо міста така природа, такі краєвиди, поруч морько, озера й ідеальні дороги. Погода, як і годиться у місті поблизу моря, дуже мінлива. Можна зранку розплющити очі, подивитися з ліжка у вікно, побачити синє-синє небо, потішитися з того, а поки поснідаєш і вийдеш – уже все закрили хмари. І так кілька разів на день. Тому деяких будівель у нас по 4 знімки – з сірим небом, з ясним небом, з гарними хмарками і вночі :) Вільне ганзійське місто Любек (офіційна назва між іншим, оскільки саме Любек був столицею Ганзи) стало першим німецьким містом, заснованим на узбережжі Балтійського моря (умовно, бо до моря близько 17 км), і сталося це далекого 1142р. В епоху Середньовіччя та на початку Нового часу Любек був другим (після Кельна) за розміром, значенням і впливом містом Центральної і Північної Європи. І інколи думається, що відтоді нічого не змінилося на цих чудовезних брукованих вуличках (хоча, звісно, тоді не було ні H&M, ні решти крамниць, які зараз ховаються у історичних будинках), мене особисто просто зачаровує темна цегла, особливо, коли частина її – глазурована, а ще – коли з неї візерунки. Це прекрасне шпилясте старе місто, оточене річкою Траве, єдине, що більш-менш уціліло на півночі Німеччини під час ІІ Світової, потрапило до Переліку світової спадщини ЮНЕСКО. І воно прекрасне. Якщо не енциклопедично, то Любек це: - купи музичних шкіл і аптек - шпилі-шпилі, які видно ще з аеропорту - кораблики! (історичні, відреставровані, у приватному володінні і на них інколи катають) - вузькі вулички-коридори-лабіринти - пекарні і ще раз пекарні - парасольки для відвідувачів у закладах і крамницях - затишок Фото невдовзі