Коли біжиш після довгої перерви, сам собі схожий на мішок з піском. На першому кілометрі важкий, непідйомний, може, навіть мокрий, але от розтрушуєшся, і пісок починає потроху висипатися, струмочками тече крізь щілини, і бігти легше і легше, а під кінець важчає знов, наче той пісок згребли і натулували у тебе назад. Але вже точно не весь, його менше, ніж було. І так щоразу, і щоб досягти легкості, треба не зупинятися. Біжи, біжи, витрушуй з себе пісок, пил і порох.
Я довго збиралася про це написати, ще з літа, коли почала, але ніяк не складалося, і навіть зараз слів небагато, більше вражень.
Я почала бігати, бо одного дня зрозуміла, що перетворююся на мішок. І влітку це був мішок, мабуть, з цементом. Одразу скажу, що я не бігала ніколи.
За 7 днів, прожитих у Нюрнберзі, сонце ми бачили сумарно годин 6. Але якщо повисмикувати з сотень фото саме ці години, і зібрати отак, можна переконати себе, що сонячно було весь тиждень... Пам'ять - вона така вибіркова...
А Нюрнберг дуже гарний.
Кожен, хто хоч якось цікавиться пивом, чув про Бамберг. Бамберг, місце, де і понині живе справжнє копчене пиво, місто, де кількість броварень на метр квадратний найвища в світі, з найбільшою кількістю історичних броварень, і т.д., і просто дуже красиве містечко. А ще це місто лінгвістичних забавок, принаймні, мені страшенно подобаються ці франконські фасла (пляшка), зайдла (келих 0,5), штюбла (шинок), хофла (двір) шленкерла, шугла, шлотфергла (види пива) й решта ла-ла-ла :)
Додати у 250 мл молока 1 ч.л. тахіни, 2 ч.л. цукру, довести майже до кипіння, збити у френч-пресі, розлити у дві чашки. Додати кави в улюбленій пропорції. Притрусити кунжутним насінням.
Здається, найкраще фото Нюрнберга за ті в цілому 12 сонячних годин, які випали нам за тиждень відпустки
Душка Джеймі рекомендує вживати чилі кон карне з рисом, але я б отако наклала його у таріль, нагріла у тостері шматочок домашнього хліба і наминала б ложкою просто так, дуже осіннє їдло (ні, це не вишукана страва, це справжнісіньке їдло - ситне, поживне, незаморочне і просте).
У захованому від світу закапелку на вул.Тульчинській 6, хоча насправді я б сказала у апендиксі між Тульчинською і Хвойки, причаївся заклад з уже загадковою назвою - "Буль з гаком". Я якщо я вам скажу, що це назва світлого пива - що ви подумаєте?
Дивлюся я на фото і розумію, що раніше мені страшенно подобалися квадрати, а зараз явно тяжію до видовжених прямокутників...
Якщо я скажу, що цього довгого вікенду ми вирвалися до Будапешта по пиво, то ризикую бути закиданою тапками. По пиво? До Угорщини?! Замість токаю й інших вин? Сміховинно! Але яким би нонсенсом це не здавалося, факт лишається фактом.
Ще кілька років тому любителям пива й справді не було чого робити ні в Буді, ні в Пешті. Але «крафтова революція», яка услід за Америкою покотилася Європою, докотилася таки й до Угорщини. Тепер угорці мають більше 20 крафтових броварень, фестиваль крафтового пива (http://www.fozdefeszt.hu), асоціацію крафтових броварень, пивотеки і спеціалізовані паби. Чим і де розважитися у Будапешті? Якщо ви хочете навідати все, то без проїзного не обійтися – ці заклади розкидані по всьому місту.
Крамниці:
Kézműves Csemege (Budapest, Ráday u. 7, http://kezmuves-csemege.hu) – крихітна крамниця угорських спеціалітетів, в основному пива, вина, цукерок, шоколаду, домашніх джемів і мармеладі. Ціновий рівень середній, оскільки розташована вона на відомій вулиці ресторанів, пабів, кнайп і т.д., в наявності термінал і англомовний персонал (і сайт). Можуть порадити, обізнані у представленій продукції. Великий вибір крафтового угорського пива різних стилів.
Крамниці:
Kézműves Csemege (Budapest, Ráday u. 7, http://kezmuves-csemege.hu) – крихітна крамниця угорських спеціалітетів, в основному пива, вина, цукерок, шоколаду, домашніх джемів і мармеладі. Ціновий рівень середній, оскільки розташована вона на відомій вулиці ресторанів, пабів, кнайп і т.д., в наявності термінал і англомовний персонал (і сайт). Можуть порадити, обізнані у представленій продукції. Великий вибір крафтового угорського пива різних стилів.
Яблука, десятки сортів, красиві і кривобокі, жовті і червоні, і зелені, і в цяточку.
Якщо у вас є яблука нереспектабельного вигляду і смаку, які тільки на сік і пустити, але просто сік видається вам нудним - ось вам программа розваг на вечір.
900 мл свіжого яблучного соку
200 г цукру
100 г коричневого цукру
120 г масла
80 мл жирних вершків
змішані
1 ч.л. цинамону
2 ч.л. крупної морської солі (скажімо, копченої Falksalt)
На середньому вогні уварюйте сік хвилин 40-50, поки його не лишиться принаймні удвічі менше, ніж було, і він буде тягучим сиропом. Одразу попереджаю - беріть сотейник пристойного розміру, бо карамель пінитиметься і вилазитиме. Поки це триває, відміряйте цукор, вершки, поріжте кубиками масло, змішайте цинамон і сіль, вистеліть форму (у мене 24 на 12) кухарським папером. Коли сироп буде готовий, додайте туди цукор, масло, вершки, ретельно розмішайте і грійте, поки кулінарний термометр не покаже 255 фаренгейтів (я колись собі саме такий на ібеях і відхопила, фаренгейтовий, якшо шо, це приблизно 120C). Якщо немає термометра, то краплина такої температури, якщо капнути її у холодну воду, стане кулькою, трохи гумовою на доторк. Коли суміш досягне потрібного максимума, знімайте її з вогню. Всипте сіль+цинамон, енергійно розмішайте і виливайте у форму. Все, хай застигає.
Цього разу вийшла не до кінця застигла, тягуча карамель, яка тримає впевнено форму лише у холодильнику. Треба, мабуть, ще уварювати. Але смак, люди, смаааак... Концентрована золота осінь, коли і солодко, і пряно, і кисло, і солоно водночас...
Якщо у вас є яблука нереспектабельного вигляду і смаку, які тільки на сік і пустити, але просто сік видається вам нудним - ось вам программа розваг на вечір.
Чудовий крок ліворуч від стандартних пластівців-тостів-омлетів. Пиріг-гранола з персиків (насправді, основою можуть бути будь-які фрукти).
Насправді, у цьому конкретному випадку, це тапенад на хрустких хлібцях, з козячим сиром і зеленою.
Але варіювати можна досхочу - і просто на хлібі, і, впевнена, його можна "одружити" з багатьма стравами, хоча класичний варіант - все-таки закуска з хлібом. Не смійтеся, але я була 100% впевнена, що батьківщина цієї страви Іспанія, і її вигадали винятково для тапас, але ні, це французька паста.
Отже:- банка оливок без кісточок +-400 гр (але для найкращого варіанту, краще купити хороші оливки, виколупати з них кісточки і вже тоді готувати)
- 2 ст. л. каперсів (якщо солоні - промити, якщо в олії - не треба)
- 6-7 штук анчоусів чи 2 ст.л. анчоусної пасти
- цедра і сік одного маленького лимону
- перець, часник за бажання
- оливкова олія за потреби
Елементарно - подрібнюємо в пасту всі складники, якщо маса дуже суха, додаємо оливкової олії. Це божественно смачно, чесне слово, хоча й напрочуд не фотогенічно :) І варто пам'ятати, що смак тапенада буде прямопропорційно залежати від якості складників.
З “Last Chinese Chef” почався короткий сезон нового сезону кулінарного чік-літу. Якщо треба розвантажити мозок, отримати дозу романтичного ненав’язливого чтива на їстівну тематику , не заморочуватися фактажем, відповідністю реаліям і т.д., штибу Chitra Divakaruni «The Mistress of Spices» чи Babs Horton “Recipes for Cherubs” – тоді беріть.
Melissa Senate “The Love Goddess' Cooking School” Holly Maguire’s grandmother Camilla was the Love Goddess of Blue Crab Island, Maine—a Milanese fortune-teller who could predict the right man for you, and whose Italian cooking was rumored to save marriages. Holly has been waiting years for her unlikely fortune: her true love will like sa cordula, an unappetizing old-world delicacy. But Holly can’t make a decent marinara sauce, let alone sa cordula. Maybe that’s why the man she hopes to marry breaks her heart. So when Holly inherits Camilla’s Cucinotta, she’s determined to forget about fortunes and love and become an Italian cooking teacher worthy of her grandmother’s legacy. But Holly’s four students are seeking much more than how to make Camilla’s chicken alla Milanese. Simon, a single father, hopes to cook his way back into his daughter’s heart. Juliet, Holly’s childhood friend, hides a painful secret. Tamara, a serial dater, can’t find the love she longs for. And twelve-year-old Mia thinks learning to cook will stop her dad, Liam, from marrying his phony lasagna-queen girlfriend. As the class gathers each week, adding Camilla’s essential ingredients of wishes and memories in every pot and pan, unexpected friendships and romances are formed—and tested. Especially when Holly falls hard for Liam . . . and learns a thing or two about finding her own recipe for happiness.
Нічим особливо невиразна, з нереалізованою любов’ю до дітей, покинута і зневірена, з гардеробом повним джинсів і розтягнутих светрів (о ця стереотипна героїня, бальзам на рани мільйонів потенційних читачок) і дивакуватим пророцтвом від бабуні, Холлі починає квест у пошуках себе, щастя, але для початку засобів прогодувати себе и витягти маленький бізнес, що дістався їй у спадок. Кулінарну крамницю і курси італійської кухні. І це людина, яка практично ножа в руках тримати не може. Але ж вище ми домовилися не зважати на фактаж. З цього вийшла б класична романтична комедія, де всі жили потім довго і щасливо, при чому всі, без винятку. Страшенно передбачуваний сюжет, наповненість, здається, всіма можливими кліше, як не дивно, не псують цього яскравого представника окремого сегменту книжкового ринку. Герої цілком реальні, їхні ситуації – теж, багатьом будуть знайомі проблеми і страждання, а от варіанти вирішення,можливо, що й ні. Не всім щастить знайти кулінарні курси з мало не психологічними консультаціями заразом. Окремо про кулінарію, варто визнати, рецепти з нестандартними переліками складників, де присутні «1 сумний спогад», 1 щаслива мить» чи «1 відверте рішення» - це щось новеньке. Ну, і власне, рецепти теж присутні, винесені в окремий додаток наприкінці книжки. Якщо у вас відповідний настрій – читайте, не пошкодуєте. Але це, мабуть, новий тренд в літературі – якщо раніше, таких сірих мишок рятували прекрасні принци, то тепер мишки рятують самі себе, без допомоги з боку «сильної половини» людства, перемога фемінізму у всій своїй красі.
Jenny Nelson “Georgia's Kitchen”
At thirty-three, talented chef Georgia Gray has everything a woman could want—the top job at one of Manhattan’s best restaurants; a posse of smart and savvy gal pals who never let her down; and a platinum-set, cushion-cut diamond engagement ring courtesy of Glenn, the handsome entertainment lawyer who Georgia’s overbearing mother can’t wait for her to marry. The table is set for the ambitious bride-to-be until a scathing restaurant review destroys her reputation. To add salt to her wounds, Glenn suddenly calls off the wedding. Brokenhearted, Georgia escapes to the Italian countryside, where she sharpens her skills at a trattoria run by a world-class chef who seems to have it all—a devoted lover, a magnificent villa, and most important, a kitchen of her own. Georgia quells her longings with Italy’s delectable offerings: fine wine, luscious cheeses, cerulean blue skies, and irresistible Gianni—an expert in the vineyard and the bedroom. So when Gianni tempts Georgia to stay in Italy with an offer no sane top chef could refuse, why can’t she say yes? An appetite for something larger than love weighs heavy on Georgia’s heart—the desire to run her very own restaurant. But with a ruined career in New York and no business partner in sight, she must stir up more than just the courage to chase after her dreams if she is to find her way home.
Знову та сама історія: покинута, ображена, в депресії жінка (знову 300 парами джинсів!) виходить з печери своїх страждань і биє пику всім, хто її ображав. Але, якщо у попередній книжці є хоч якісь елементи оригінальності, то тут… Дуже схоже на кіно Under the Tuscan Sun – дуже красиво, але беззмістовно і нещадно. Навіть локації аналогічні, прекрасні чорняві звабники, і т.д. Герої двомірні, обвішані зайвими подробицями, які не додають об’єму, і зрештою, фінал є таким лише завдяки вдалому збігу обставин, а не залізної волі героїні. Таке… Марно витрачений час.
Melissa Senate “The Love Goddess' Cooking School” Holly Maguire’s grandmother Camilla was the Love Goddess of Blue Crab Island, Maine—a Milanese fortune-teller who could predict the right man for you, and whose Italian cooking was rumored to save marriages. Holly has been waiting years for her unlikely fortune: her true love will like sa cordula, an unappetizing old-world delicacy. But Holly can’t make a decent marinara sauce, let alone sa cordula. Maybe that’s why the man she hopes to marry breaks her heart. So when Holly inherits Camilla’s Cucinotta, she’s determined to forget about fortunes and love and become an Italian cooking teacher worthy of her grandmother’s legacy. But Holly’s four students are seeking much more than how to make Camilla’s chicken alla Milanese. Simon, a single father, hopes to cook his way back into his daughter’s heart. Juliet, Holly’s childhood friend, hides a painful secret. Tamara, a serial dater, can’t find the love she longs for. And twelve-year-old Mia thinks learning to cook will stop her dad, Liam, from marrying his phony lasagna-queen girlfriend. As the class gathers each week, adding Camilla’s essential ingredients of wishes and memories in every pot and pan, unexpected friendships and romances are formed—and tested. Especially when Holly falls hard for Liam . . . and learns a thing or two about finding her own recipe for happiness.
Цюрихська картка дає не лише доступ до практично всіх міських музеїв і громадського транспорту, вона діє і на нестандартні види транспорту, такі, як рейсові човни, фунікулери і витяги в певних зонах. Єдина порада – на човен сідайте обов’язково на кінцевій зупинці (парк на Цюрихорні чи зупинки біля Swiss National Museum), інакше місця може не вистачити, а стоячих тут точно не беруть :)
А крім цього можна здійснити прекрасну подорож і видертися понад Цюрі. Від вокзалу лінія S10 щопівгодини вирушає на Утліберг (вигода картки очевидна вже тут, бо квиток в один бік коштує 16 франків, а картка на 72 (!) години коштує 48 франків). Подорож на гору триватиме хвилин 20-25, а там ще хвилин 15 неспішної ходи – і ви у місці з найкращим краєвидом з оглядового майданчику у Швейцарії, принаймні, так написано на табличці. Оглядовий майданчик з лавками і оглядова вежа заввишки 30 метрів для ще яскравіших вражень до ваших послуг абсолютно безкоштовно (от я дивуюся цій країні, або дуже дорого, або безкоштовно, середнього немає). І, якщо чесно, я готова погодитися, що краєвид винятковий. Якщо погода не шепоче чи часу у вас обмаль, можна після медитативного споглядання повернутися назад на електричці, а якщо маєте час і натхнення – уперед, на 1,5-2 годинну мальовничу подорож досить легким маршрутом від Утлібергу до Адлісвілю. А там можна покататися на витягу Felsenegg (графік роботи), спуститися до станції і електричкою поїхати назд до Цюрі. Кажуть, закати там просто фантастичні. Подробиці маршруту – перепади висоти, мапи, тощо – шукайте тут.
Ну, годі слів, тепер картинки :)
Насправді, випити і розважитися в Амстердамі є, о так, є де. З фото не склалося, бо переважно ці місця не надто добре освітлені, ще й світлом змішаного кольору, і руки дещо тремтять від кількісно-вибірного шоку. Але потроху.
Кажуть, що на 700 тисяч мешканців Амстердаму припадає приблизно 1200 закладів. Ви собі уявляєте? І вже вибрати з такої кількості, звісно що є. Проблема одна — ціни страшні. Скажімо, зрозуміло, що у пабі наливатимуть за дорожче, ніж те саме пиво коштує в магазині, але такої разючої різниці у ціннику ми ще ніде не бачили.
У Голландії є два місця, де кількість млинів шкалить — Кіндердайк і Зансе Шанс. Якщо в першому найбільша густина млинів на метр квадратний у світі, то в Зансе Шанс (http://www.zaanseschans.nl/)— найбільше працюючих індустріальних млинів. Це музей під відкритим небом на кшталт нашого Пирогова, 35 будинків з околиць перенесли сюди, у досить молодий музей, заснований лише 1994 року, але вже дуже популярний. Найцікавіше, що всі будинки, які не є музеями — жилі. Тобто, майже мільйон туристів безкоштовно (!) щороку топчеться приватними місточками, садочками і т.д., а людям це не заважає. Просто фантастика. Не поїхати туди, зважаючи на те, що з Зандама і від нашого готелю туди і назад було якихось 14 км (хвилин 30 лінивого крутіння педалей в один бік), було б смішно.
Павутиння неходжених доріг вабить
Офіційно цей день був оголошений днем млинів (molen), чому, буде зрозуміло згодом.
Alkmaar, Edam, Gouda – найвідоміші сирні села Голландії, і звісно, такі любителі повеселитися, тим паче попоїсти, тим паче сиру, як ми, не могли оминути увагою. На всі три часу однозначно не вистачало, тому довелося обирати. Цілком очевидним вибором стала Гауда, бо крім сиру і сирного базару це ще особливі карамельні струпвафлі (їх можна купити у будь-якому супермаркеті, але ж автентичність, чорт забирай!), поруч найвідоміший музей млинів, занесений до переліку спадщини ЮНЕСКО і, як з’ясувалося – найкраща броварня Голландії. Але про все по порядку.
Кожні півгодини із Зандама (і з Амстердама, звісно) ходить прямий поїзд до Гауди. Вартість квитка туди-назад – 24 євро (21 з Амстердама), їхати в один бік приблизно годину.
У несезон орендувати велосипед у Гауді можна без проблем, а от влітку про це треба потурбуватися заздалегідь. В нашому випадку ми протестили гостинність туристичного центру Гауди (http://www.welkomingouda.nl/) і лишилися цілком задоволеними, бо приязні працівники радо допомогли нам забронювати два велики у NS Rijwielshop Gouda (Stationsplein 10, на північному виході з вокзалу), бо персонал прокату англійською хоч і говорить, але бронювати можна винятково по телефону, що, погодьтеся, задоволення не з дешевих, якщо телефонувати заздалегідь з України. Прокат працює до 12 ночі, вартість прокатного дня – 7,50 євро. Отже, приїхавши в Гауду і розжившись великами, ми попрямували у центр. Поїхали ми у четвер, адже саме по четвергах відбувається сирний базар, уже переважно туристичне шоу, ніж справжні торги, але тим не менш. На наш превеликий жаль, наприкінці квітня базар ще не почався, а на сайтах написано лише розпливчасте «в теплий сезон». Другим розчаруванням стала погода – сіре, низьке небо навіть не натякало на покращення (забігаючи наперед скажу, що у той день ми обгоріли, бо сонце таки вийшло). Але ратуша 15го століття і Waag (зважувальний дім) прекрасні і в сіру днину.
Дорога, дорога моя Швейцарія… Це могло б бути початком листа, але ні, це просто факт. Прекрасна, зелена, щедро обдарована озерами, горами, луками, лісами, банками і годинниками Швейцарія справді дуже дорога. Пересічний турист втрачатиме свідомість від цін на м’ясо у закладах – від 30 франків порція – і у супермаркетах - 50 франків/кг (а швейцарський франк коштує трохи дорожче за американський долар). Страшно? А то!
Я думаю, що ви не повірите, якщо я скажу, що поїздка до Цюриха була геть непродуманою і спонтанною, але це правда. Просто в листопаді були гроші, в листопаді була річна мультивіза, і в Цюриху живе чудова Малинка, і, кажуть, в Цюриху фантастично красиво, і в Цюриху мав давати виступ Авішай Коен з новою програмою, і квитки Люфтганза давала практично задурно, ще й на травневі вихідіні... Все склалося, і от квитки вже у поштовій скриньці.
Друга броварня, до якої ми завітали, і найстарша, це – Brouwerij t’IJ (http://www.brouwerijhetij.nl, Funenkade 7) Буквально на початку року пивовари істотно розширилися, тепер у старому приміщенні пиво розливають лише у кеги і на барній стійці, а лінія пляшкового розливу переїхала в іншу будівлю.
Комусь важко буде повірити, але, власне, Амстердам ми побачили лише на 4й день подорожі. Мені самій було дивно, аж поки ми не побачилися з ним особисто. Це місто мене просто не кликало. Не чекало особливо і зустріло похмурим небом, легким дощем і натовпами, шаленими натовпами туристів. Не моє місто. Захвату каналами, будиночками, велосипедами, вузькими вуличками вистачає на перші півгодини (ні-ні, я не кажу, що мені не сподобалося, сподобалося, але country-side набагато, набагато краще), бо потім вони виглядають однаковими.
Якщо ви, будучи у Цюриху, не візьмете велосипед і не проїдете хоча б уздовж половини озера, я вас не зрозумію :) Адже краєвиди там просто фантастичні, навіть якщо весь день вас страхають хмари, дощ і сонце проглядає ліниво, одним оком, де-не-де.
Третій день подорожі повністю крутився навколо Койкеннхофа - відомого голландського парку квітів, який працює лише два місяці на рік - з березня по травень, саме коли квітнуть тюльпани (та інші бульбові квіти). 32 гектари площі, 15 км доріжок і мільйони тюльпанів. Щороку дні відкриття трохи інші, а працює ці два місяці парк з 8:00 до 19:30. Дорослий квиток — 15 євро.
І їх там сотні, тисячі, різних рас і народностей
Не можу припинити читати це, вибачте. Не бути мені витонченим і просунутим інтелектуалом. Все про пожерти та про пожерти :)
Ruth Reichl «Garlic and Sapphires: The Secret Life of a Critic in Disguise» Ruth Reichl, world-renowned food critic and former editor in chief of Gourmet magazine, knows a thing or two about food. She also knows that as the most important food critic in the country, you need to be anonymous when reviewing some of the most high-profile establishments in the biggest restaurant town in the world—a charge she took very seriously, taking on the guise of a series of eccentric personalities. In Garlic and Sapphires, Reichl reveals the comic absurdity, artifice, and excellence to be found in the sumptuously appointed stages of the epicurean world and gives us—along with some of her favorite recipes and reviews—her remarkable reflections on how one’s outer appearance can influence one’s inner character, expectations, and appetites, not to mention the quality of service one receives.
Ruth Reichl «Garlic and Sapphires: The Secret Life of a Critic in Disguise» Ruth Reichl, world-renowned food critic and former editor in chief of Gourmet magazine, knows a thing or two about food. She also knows that as the most important food critic in the country, you need to be anonymous when reviewing some of the most high-profile establishments in the biggest restaurant town in the world—a charge she took very seriously, taking on the guise of a series of eccentric personalities. In Garlic and Sapphires, Reichl reveals the comic absurdity, artifice, and excellence to be found in the sumptuously appointed stages of the epicurean world and gives us—along with some of her favorite recipes and reviews—her remarkable reflections on how one’s outer appearance can influence one’s inner character, expectations, and appetites, not to mention the quality of service one receives.
День другий (а точніше, перший повний) нашого перебування на Голандщині мав за основний цвях програми броварню Koningshoeven, яка більш відома як єдина голландська броварня, що варить трапістичне пиво La Trappe, і єдина трапістична броварня світу, яка проводить екскурсії на своїй території. Звісно, що пропустити таку нагоду ми не могли.
Є два міста, у які, я категорично переконана, варто полетіти лише за краєвид з ілюмінатора літака. Це Стокгольм — за хаотично красу його архіпелагу. І Амстердам — за сувору геометрію каналів, які сіткою вкривають навколишні поля. Це настільки прекрасно, що немає сенсу навіть намагатися передати це якимись засобами фіксації зображень.
Одразу ж по приземленні ми мали змогу оцінити організацію системи транспорту. У зв'язку з ремонтними роботами залізничного сполучення зі Скіпхолом у той день не було. Усіх направляли на автобусну станцію, де купа добровольців/працівників транспортної мережі розсаджували подорожуючих на потрібні їм напрямки. Через Амстердам-Слотердайк ми і вирушили у бік Зандаму, де і жили. А взагалі від Скіпхола до Зандама 20 хвилин прямого сполучення.
Одразу ж на виході зі станції вокзалу ми зрозуміли, що символ Голландії — не тюльпани, не канали, а велосипеди. Ми навіть не уявляли, скільки ще і яких ми побачимо за цей тиждень. Тому двоповерхова стоянка для величків — це ще квіточки...
Я страшенно люблю відкривати для себе нові смаки, а тут Еда и Жизнь нагадали про равликів. І все, суботній обід вирішився сам собою: незвідане і цікаве, українське, недалеко.
Голландія – як країна з полями тюльпанів і полями млинів – вабила мене дуже давно. І, нарешті, наше побачення з нею сталося. Логістика для цікавих.
Листівка полетіла додому раніше, ніж ми знайшли цю вулицю, тому 100% відповідності добитися не вдалося, але :)
Краків посідає першу сходинку по кількості відвідин у нашому особистому рейтингу, бо тут ми вже були тричі (і це не останній візит, я вже 100% знаю). Але оскільки це була поїздка на честь дня народження, то зрозуміло, що головним пунктом буде пиво і їжа. І по пиву ми відірвалися по повній програмі.
По-перше, у Кракові є де купити пива. Принаймні два місця, де можна розжитися пивом крафтових броварень (на які зараз справжній бум, як і всюди в цивілізованому світі) і достойними представниками закордонних пивоварних досягнень. Між іншим, в обох крамницям приймають назад порожні пляшки, що схвально, але з умов нетривалого перебування в місті не надто корисно.
Коли ми дізналися, що у Зальцбургу працює найбільша в Європі (за словами путівників, звісно, але вона направду величезна) пивна експозиція, звісно що ми не могли її проґавити. Томі після обов’язкових відвідин фортеці ми рушили на броварню Stiegl, яка веде свою історію ще з 1492 року. Трохи про неї: Штіґль – найбільша приватна броварня (яка не належить жодному пивному гіганту) Австрії буквально ще 20 років тому була регіональним пивоваром, але за цей проміжок часу наростила свої обсяги вдвічі і стала національним виробником (у 2009 році зварили більше мільйона гектолітрів пива). Власники компанії кажуть, що таким успіхом завдячують неухильному дотриманню принципів і цінностей компанії, серед яких – використання австрійської сировини. Продукцію з виразним логотипом компанії – червоними сходами – можна побачити по всій Австрії і практично всюди скуштувати їхній флагманський сорт Stiegl Goldbräu, знаний завдяки своєму трохи кислуватому смаку. Цим Штіґль нагадує мені «Оболонь»: велика незалежна компанія з великим покриттям ринку, але власне на цьому схожість закінчується, на жаль. Постійно на броварні варять 7 сортів: Stiegl Goldbrдu, Stiegl Paracelsus Zwickl, Stiegl Light, Stiegl Pils, Stiegl Radler, Stiegl-Weisse, Stiegl-Spezial, а також сезонне пиво типу боків і ще дещо, про що згодом.
Ви зараз подумаєте, що я цілими днями нічого не роблю, лише читаю. Але я не розказувала, що читала практично з минулого року! Отже, читано багато:
Lois Lowry “Gossamer”, “The Giver”, “Gathering Blue”
China Mieville “King Rat”, “Railsea”, “The City & The City"
Neil Gaiman “Odd and the Frost Giants”, “InterWorld”
Michael D. Haus “Travel Light, Travel Smart: Pack Less and See More of the World”
Savannah Page “Bumped to Berlin”
Mike Ormsby “Never Mind the Balkans, Here's Romania”
Jodi Picoult “My Sister's Keeper”
Марианна Гончарова “Дракон из Перкалаба”
Peter Mayle “The Vintage Caper”
Andy Raskin “The Ramen King and I”
Mark Kurlansky “Salt: A World History”
Sara Gruen “Water for Elephants”
Frank W. Abagnale “Catch Me If You Can”
Lois Lowry “Gossamer”, “The Giver”, “Gathering Blue”
China Mieville “King Rat”, “Railsea”, “The City & The City"
Neil Gaiman “Odd and the Frost Giants”, “InterWorld”
Michael D. Haus “Travel Light, Travel Smart: Pack Less and See More of the World”
Savannah Page “Bumped to Berlin”
Mike Ormsby “Never Mind the Balkans, Here's Romania”
Jodi Picoult “My Sister's Keeper”
Марианна Гончарова “Дракон из Перкалаба”
Peter Mayle “The Vintage Caper”
Andy Raskin “The Ramen King and I”
Mark Kurlansky “Salt: A World History”
Sara Gruen “Water for Elephants”
Frank W. Abagnale “Catch Me If You Can”
До Зальцбурга я дуже хотіла ще минулої нашої баварської подорожі, але 5 годин їхати компанія не схотіла, а тут вже й поближче, то чому б і ні?
Звичайний квиток Інсбрук-Зальцбург на швидкісний поїзд коштує близько 90 євро (туди-назад на одного, година 49 хвилин). А ми прокаталися туди й назад вчотирьох за 102 євро. Як? Завдяки ще одній чудовій плюшці австрійської залізниці. Про Einfachrausticket я вже розповідала, на ньому можна кататися по всій Австрії цілий день групою до 5 осіб, але лише на регіональних поїздах. Якщо вам треба кудись плюс-мінус далеко і швидко, знайомтеся зі SparSchiene. Це квиток, який можна купити на конкретний поїзд не пізніше ніж за два дні до подорожі. Їх обмежена кількість, і не завжди вони є на поїзд, який вирушає у зручний для вас час. Але чим раніше ви подумаєте про подорож, тим більше шансів відхопити вдалий варіант. Так от замість 328 євро наша подорож нам обійшлася в 102. Поїзд розкішний, з міні дитячим кінозалом, з безкоштовним вайфаєм, саме задоволення, тулить пристойно, а коли пригальмовує, за вікном можна роздивитися таке
І що б його таке з"їсти, щоб і смачно, і шоколадно, і швидко, і без зайвих рухів, подумала я, гортаючи привезену з Швеції книжку про печиво і тістечка. Переважна більшість рецептів вимагає м"якого масла, якого, звісно, ніколи немає, коли бажання "хочу зара, хочу вже". Але ці коржики - явно родичі брауніз - були ідеальним рішенням. Подаю рецепт, як він був у книжці, між іншим, я вже давно здалася і купила собі мірну чашу (американську мірну, яка не те щоб дорівнює нашій склянці). Про всяк випадок, отуто є дуже зручний калькулятор, яким можна переводити в зрозумілі міри. Отже, чоко-коко (а також чоко-моко, коко-моко і т.д.)
коржики:
150 г масла (розтопити і дати вистигнути)
2 яйця
1 чашка цукру
1 ч.л. ванільного екстракту
1ст. л. какао
2 чашки борошна
2 ч.л. розпушувача
2/3 чашки молока
У перший день після прибуття на благословенну австрійську землю ми вирішили входити в ритм відпустки поступово, і кататися з понеділка, а вихідні присвятити вивченню околиць. Жили ми в Іґлсі - я так розумію, селі-супутнику Інсбрука, бо це вже територіально інший населений пункт, але транспортна мережа спільна. Неквапливо поснідавши, ми вирушили у путь. Оскільки автобусний маршрут з центра міста до нашої зупинки (витяг і наше місце проживання на тиждень ділили одну й ту саму зупинку, що теж не могло не тішити) ми вже розвідали (автобус J), вирішили йти кататися на трамваї, тим паче колії у нього прокладені вигадливим візерунком повз озера, і гори, і замок, тому чого ж ні. Зважайте, що краще за все перевіряти графіки руху транспорту безпосередньо на відповідному сайті, бо, скажімо, той самий наш трамвай №6 ходить раз на годину, і якщо проґавити, то стирчати годинку там не айс. Ну і взагалі, сайт - дуже корисний, крім розкладу і мап там є інформація про всі можливі квитки. Там ми й з"ясували, що існує квиток, про який знає мало хто з місцевих жителів, а саме груповий проїзний на 24 години. Він діє на групу до 5 осіб включно і коштує 11 євро, що у порівнянні з разовим квитком вартістю 2 євро взагалі манна небеснаю
Дорогою Інсбрук-Мюнхен я так раділа, що навіть в самій зашарпаній по тамтешніх мірках електричці майже ідеально чисті вікна. Тому що там показують отаке.
Минув лише тиждень, а мене вже потроху плющить шило в тому самому місці. Заберіть мене назад...
Перше і головне – заздалегідь.
Щопізніше ви збиратиметесь, тим дорожчими будуть квитки, хоча бувають і промо-акції, але не варіант, що випадуть потрібні напрямки. Щоправда, тепер, з цінами Візейра, можливо простіше і ненабагато дорожче (а то й дешевше) буде рейс Київ-Інсбрук з пересадкою тою ж Люфтганзою чи Австрійськими лініями без танців з бубонами і поздами. Але наш варіант. Группа – 4 особи (планувалося 5)
Щопізніше ви збиратиметесь, тим дорожчими будуть квитки, хоча бувають і промо-акції, але не варіант, що випадуть потрібні напрямки. Щоправда, тепер, з цінами Візейра, можливо простіше і ненабагато дорожче (а то й дешевше) буде рейс Київ-Інсбрук з пересадкою тою ж Люфтганзою чи Австрійськими лініями без танців з бубонами і поздами. Але наш варіант. Группа – 4 особи (планувалося 5)
Якщо доїхати на U-Bahn до зупинки Deutzer Freiheit, пройти кілька хвилин пішки і дійти до сучасного офісного центру Cologne Triangle (коли ви його побачите, то зрозумієте, чому він називається трикутником), то за 3 євро на особу і за 5 на двох ви станете власником найкращого виду на Кельн. Дехто може сперечатися і заявляти, що кращий - з Собору, але ж неможливо не помітити, що з Собору не видно власне Собору :) І оглядовий майданчик на Трикутнику працює значно довше за майданчик на Соборі (по суботах до півночі), і туди вас підніме швидкісний ліфт, а не ноги (500 з гаком сходинок!). І на Трикутнику не так вітряно - все-таки скляна огорожа захищає трохи. А висота нічим не гірша - 103 метри. Запасіться євро-монетками, дуже вірогідно, що квиток вам продаватиме не касир, а автомат, і це диво, здається, не бере купюри більше за 10ки, якщо мене не підводить пам"ять. І дивно, що про цей оглядовий майданчик не розповідають ні гіди, ні турінфо, можливо тому, що він все-таки приватний, а не в фонді історичних цінностей, тощо. Всіляко раджу до відвідання.
- Куме, ви знаєте, як вони наш кьольш називають?
- Як?
- Кееееельш.
- Повбивав би!
Продовжую розповідати і ділитися фактами з грудневих канікул. Як кажуть «When at Rome, do as the Romans do», а у Кельні роби як кельнці (?), і пий кельш, навіть якщо ти не любитель світлого пива. Взагалі, кельш (Kölsch мав би бути кьольшем, як і Кьольн, але усталена традиція і все таке…) варто спробувати хоча б тому, що далеко не кожне місто може похвалитися власним пивним стилем. За визначенням кельшської конвенції 1986 року, кельшем може називатися пиво: - зварене на території Кельнської метрополії - світле - верхнього бродіння - добре охмілене - фільтроване - з екстрактивністю початкового сусла 11 - 14º На сьогодні кельш варять 13 броварень у і навколо Кельна, ще 10 німецьких пивоварень варять пиво цього стилю, але не називають його кельшем, бо не є членами конвенції. До речі, те, що конвенція 1986 року не означає, що кельш такий молодий. Уперше це пиво назвали так офіційно у броварні Sünner, де його варять з 1906 року. Ну і звісно, як у кожного особливого пива є свої особливості.
Цих коротких канікул ми не сиділи на місці. Наступного ж дня після Аахена DeutscheBahn помчала нас крізь хурделицю до Дортмунда, де нас цікавили дві речі: пиво і найбільша в Європі ялинка.
Є дивовижні місця на землі, де впродовж години можна потоптатися на території трьох країн, постояти однією ногою в одній державі, а другою - в іншій, і з однієї оглядової вежі побачити їх усі. У Drielandpunt/Dreiländereck ми і поїхали з Кьольна.
