Я збрешу, якщо скажу, що у Японії у нас була культурна програма. Не було там ніякої культурної програми, бо уже давно всі наші подорожі обертаються навколи "багато ходти пішки, багато їсти, багато пити". Звісно, що Японія не стала винятком, але ще більше тому, що ми великі шанувальники східної їжі в цілому і рамена зокрема.
24го жовтня, у національний вихідний (осіннє рівнодення, якщо що), всі біргіки пішли на Mikkeller Tokyo Beer Celebration, а ми поїхали в Кавагое й ані секунди не пошкодували.
У теплий сонячний вихідний святковий день Кавагое нагадувало вулик, в якому бджоли нарядилися на карнавал: всі гуляли, їли, пили, радувало око традиційним вбранням, але варто було зайти за ріг, людьске море вгавало, все охоплювала тиша, яку нівечив лише скрекіт цикад, від якого закладало вуха. Або як дзенькав де-не-де фурін - скляний дзвіночок, що його підвішують на веранду чи вікно, щоб чути подих вітру.
Враховуючи, що це був перший день нашої подорожі, відчуття зануреності в кіно було особливо гострим. Ми ще поняття зеленого не маємо, що робити з цими джерельцями води при кожному храмі, чи можна жерти на ходу, і взагалі, як краще поводитися, щоб не виглядати зовсім дикими людьми, що краще постійно мати з собою готівку, що цінник навіть на стійці вуличної їжі може бути без податку. І кожен прапорець, кожен вигин черепиці, кожен бантик на юката, кожне стебло бамбуку, кожен крамниця солодощів, та що там, кожен кіт був особливим (щоправда, це почуття особливо не притупилося за два тижні).
Це був просто калейдоскоп емоцій і вражень, без попередніх розвідок і підготовки, набір яскравих скелець і фрагментів. На залізничній станції можна взяти непогану мапу з основними туристичними принадами і пройтися мереживом вулиць, розглядаючи найцікавіше, зайти на вулицю солодощів (з більше 20 крамничок підряд), подивитися на золоті торії (більше ніде не бачили в такому кольорі, до речі), наїстися цікавого і смішного їдла, вистояти чергу по кришеній лід з сиропами і дійти до місцевого свята пива, яке влаштовує Coedo Brewery, яка власне і базується в Кавагое.
Фестиваль проходить уже не перший рік, але це дуже нетиповий фестиваль, я б назвала це пивоварним пікніком. На площі розташовано інфо-намет, намети з пивом - дуже нестандартний підхід, на кожен сорт окремий стенд (а інколи і два), з окремою чергою, намети з різноплановою їжею - м'ясом, традиційною їжею, вегетаріанською, солодощами, на галявині розташовуються з килимками, пледами, столиками, стільчиками, і все це перед сценою, де грає хороша (підкреслю) музика, ми зависли на джазі.
Непомітно, але присутня охорона. Всюди роздільні смітнички (що геть нетипово для Японії,не роздільність, а наявність). Випадково з'ясувалося, що і медична допомога є - якась дівчинка бігла й роз'юшила собі носа об скляні двері виставкового центру поруч, де проходили пивні лекції і знаходилися туалети для відвідувачів фестивалю. Вхід вільний.
0,3 пива коштували 500 єн і це була найдешевша ціна на розливне пиво, яку ми бачили в Японії, навіть намабіру (невідомо-дженерік пиво на тапах в усіх неспеціалізованих закладах, переважно кірін/асахі/сапоро) коштує ті ж 500 єн (нагадаю, що треба поділити приблизно на 4, щоб розуміти рівень цін в UAH). Пиво винятково Coedo, як і власне весь фестиваль під патронатом пивоварні. Те, що пивоварня популярна, помітно неозброєним оком, людей досить багато, і практично в усіх закладах, повз які ми встигли пройти вдень, висять помітні і впізнавані прапорці. Цього разу було представлено 8 постійних сортів і 2 спеціальних - цитрусовий гозе і фестивальний саур, обидва більш ніж чудові, по гозе повернулася ще раз. Пощастило впіймати CEO пивоварні Shigeharu Asagiri, і те, що його одразу ж покликали пиляти себеньку з гостями свідчить, що постать упізнавана і теж люблена. З іншого боку, чого б і не любити, коли локальна пивоварня влаштовує такі вихідні, плюс і сам пан Асагірі напрочуд приємний чолов'яга, саме після знайомства з ним у Ризі влітку він і запросив нас на фестиваль. І було дуже атмосферно провести там годинку. Неймовірно класний формат спілкування з місцевою спільнотою. Дуже нагадало день народження Лісопилки, тільки трохи масштабніше. Сподіваюся, ми доростемо до такого трохи швидше, ніж за 20 років :)
У теплий сонячний вихідний святковий день Кавагое нагадувало вулик, в якому бджоли нарядилися на карнавал: всі гуляли, їли, пили, радувало око традиційним вбранням, але варто було зайти за ріг, людьске море вгавало, все охоплювала тиша, яку нівечив лише скрекіт цикад, від якого закладало вуха. Або як дзенькав де-не-де фурін - скляний дзвіночок, що його підвішують на веранду чи вікно, щоб чути подих вітру.
Враховуючи, що це був перший день нашої подорожі, відчуття зануреності в кіно було особливо гострим. Ми ще поняття зеленого не маємо, що робити з цими джерельцями води при кожному храмі, чи можна жерти на ходу, і взагалі, як краще поводитися, щоб не виглядати зовсім дикими людьми, що краще постійно мати з собою готівку, що цінник навіть на стійці вуличної їжі може бути без податку. І кожен прапорець, кожен вигин черепиці, кожен бантик на юката, кожне стебло бамбуку, кожен крамниця солодощів, та що там, кожен кіт був особливим (щоправда, це почуття особливо не притупилося за два тижні).
Це був просто калейдоскоп емоцій і вражень, без попередніх розвідок і підготовки, набір яскравих скелець і фрагментів. На залізничній станції можна взяти непогану мапу з основними туристичними принадами і пройтися мереживом вулиць, розглядаючи найцікавіше, зайти на вулицю солодощів (з більше 20 крамничок підряд), подивитися на золоті торії (більше ніде не бачили в такому кольорі, до речі), наїстися цікавого і смішного їдла, вистояти чергу по кришеній лід з сиропами і дійти до місцевого свята пива, яке влаштовує Coedo Brewery, яка власне і базується в Кавагое.
Фестиваль проходить уже не перший рік, але це дуже нетиповий фестиваль, я б назвала це пивоварним пікніком. На площі розташовано інфо-намет, намети з пивом - дуже нестандартний підхід, на кожен сорт окремий стенд (а інколи і два), з окремою чергою, намети з різноплановою їжею - м'ясом, традиційною їжею, вегетаріанською, солодощами, на галявині розташовуються з килимками, пледами, столиками, стільчиками, і все це перед сценою, де грає хороша (підкреслю) музика, ми зависли на джазі.
Непомітно, але присутня охорона. Всюди роздільні смітнички (що геть нетипово для Японії,не роздільність, а наявність). Випадково з'ясувалося, що і медична допомога є - якась дівчинка бігла й роз'юшила собі носа об скляні двері виставкового центру поруч, де проходили пивні лекції і знаходилися туалети для відвідувачів фестивалю. Вхід вільний.
0,3 пива коштували 500 єн і це була найдешевша ціна на розливне пиво, яку ми бачили в Японії, навіть намабіру (невідомо-дженерік пиво на тапах в усіх неспеціалізованих закладах, переважно кірін/асахі/сапоро) коштує ті ж 500 єн (нагадаю, що треба поділити приблизно на 4, щоб розуміти рівень цін в UAH). Пиво винятково Coedo, як і власне весь фестиваль під патронатом пивоварні. Те, що пивоварня популярна, помітно неозброєним оком, людей досить багато, і практично в усіх закладах, повз які ми встигли пройти вдень, висять помітні і впізнавані прапорці. Цього разу було представлено 8 постійних сортів і 2 спеціальних - цитрусовий гозе і фестивальний саур, обидва більш ніж чудові, по гозе повернулася ще раз. Пощастило впіймати CEO пивоварні Shigeharu Asagiri, і те, що його одразу ж покликали пиляти себеньку з гостями свідчить, що постать упізнавана і теж люблена. З іншого боку, чого б і не любити, коли локальна пивоварня влаштовує такі вихідні, плюс і сам пан Асагірі напрочуд приємний чолов'яга, саме після знайомства з ним у Ризі влітку він і запросив нас на фестиваль. І було дуже атмосферно провести там годинку. Неймовірно класний формат спілкування з місцевою спільнотою. Дуже нагадало день народження Лісопилки, тільки трохи масштабніше. Сподіваюся, ми доростемо до такого трохи швидше, ніж за 20 років :)
Окреме простирадло про японське пиво в цілому я ще напишу, що можна сказати одразу - воно існує, має свої особливості, напрямки розвитку, але воно є, і досить давно, першим пивоварням, які віднесли б до крафту, уже стукнуло 20 років, якщо що.
Але цей допис про інший формат. Те, що називають крафті. Але на сьогодні це найкраще виконане крафті, за яке не соромно. За деякими пунктами язик не відсохне і крафтом назвати.
Почнемо з того, що Spring Valley Brewery - це повернення до витоків. Оригінальна Spring Valley Brewery була однією з перших пивоварень Японії, яку у 1869 заснував Вільям Копленд, норвезько-американський пивовар, що оселився у Країні Сонця, що Сходить. У 1907 році ця пивоварня стала першими виробничими потужностями Kirin Brewery Company, нині одного з найбільших японських виробників пива. І ось Уроборос ухопив себе за хвіст - наприкінці 2015 року Кірін відроджує Spring Valley, як окремий проект, орієнтований на іншого споживача. На той момент це було дві локації - одна у Токіо, інша в Йокогамі (на сьогодні їх уже три, разом з кіотським закладом, і всі вони - брюпаби).
Але цей допис про інший формат. Те, що називають крафті. Але на сьогодні це найкраще виконане крафті, за яке не соромно. За деякими пунктами язик не відсохне і крафтом назвати.
Почнемо з того, що Spring Valley Brewery - це повернення до витоків. Оригінальна Spring Valley Brewery була однією з перших пивоварень Японії, яку у 1869 заснував Вільям Копленд, норвезько-американський пивовар, що оселився у Країні Сонця, що Сходить. У 1907 році ця пивоварня стала першими виробничими потужностями Kirin Brewery Company, нині одного з найбільших японських виробників пива. І ось Уроборос ухопив себе за хвіст - наприкінці 2015 року Кірін відроджує Spring Valley, як окремий проект, орієнтований на іншого споживача. На той момент це було дві локації - одна у Токіо, інша в Йокогамі (на сьогодні їх уже три, разом з кіотським закладом, і всі вони - брюпаби).
Зізнаюся чесно - рівень втілення ідеї вражає. Відверто, про те, що це крафті Кіріна я дізналася випадково, тому що на сайті пивоварні про це згадок ніяких (логічно, але негарно), лише крамниця має слово "кірін" у лінку. А коли ви потрапляєте у заклад ви ніколи, гарантую вам, ніколи не подумаєте, що це побічний проект величезної пивної корпорації.
Це фото - з Токіо Дайджінгу, синтоїського храму, де прихожани (якщо їх так можна назвати), моляться за успіх у романтичних стосунках. Дощова субота, а всередині триває традиційна шлюбна церемонія (випадково потрапити на таке - безцінно). Чому саме це фото? Бо Японія - це любоу. З першого погляду. Навіть поза купу розтрощених уявлень.
На платформі Blogger.