23 км, дуже гарно, але дуже покусано - комарі цьогоріч якісь дикі, а біля води тисячі їх. Ми сьогодні по обіді поїхали на Святошинські озера. Власне, Святошинським називається перше, а далі йде розсип синіх і зелених намистин. На мапу і половину не нанесено, можливо тому, що їх ніхто не чистить, половина поросла очеретом, ряскою, розлилася чи посохла, інколи схоже на рисові поля маленькими калюжками, інколи - на море. Але дуже красиво, значно красивіше, ніж Пущинські. Щоправда, об"їхали ми лише половину, бо мали ще справи на вечір, але за нагоди обов"язково об"їдемо по колу всі. У деяких місцях пристойно вгору і пісок, і через колоди, які загороджують доріжки, але все одно. Ото б ще зайву пару рук, щоб тримати фотоапарат і взагалі було б прекрасно :) Якщо хто надумає - по південному берегу (нижньому на мапі) їхати значно легше, ніж по північному.
Она благополучно одолела еще две конфеты, запила их целым литром зеленого чая, торжественно пообещала себе не прикасаться к сладкому еще лет двадцать и уснула, чрезвычайно довольная неизвестно чем. Вероятно, просто собой и жизнью в целом. Таково благотворное воздействие шоколада, детских воспоминаний и научных экспериментов на здоровый организм. А проснулась, как и тогда, в детстве, с готовым решением. — Воздушные шары же! — сказала Люси вслух. — На которых летают. С корзинами. Ветка как раз недавно говорила, что в большом городе это, оказывается, совершенно нереально: нужно договариваться с аэропортом, мэрией и хорошо, если не с самим дьяволом; впрочем, с ним-то как раз было бы проще всего… Какой-то Веткин приятель придумал смешной бизнес — туристов на воздушных шарах катать, стал узнавать, что да как, и его жестоко обломали. Нет, никогда, ни за что. Не-воз-мож-но. Вот и поглядим.
Макс Фрай, "Сказки старого Вильнюса"
І що ви думаєте? Вони літають! Ввечері, літають над черепичними дахами, зграйкою, хіба що кошиками дахи не чіпляють, але це так... Як побачила, так і змогла вичавити з себе єдине "Ух!"
І що ви думаєте? Вони літають! Ввечері, літають над черепичними дахами, зграйкою, хіба що кошиками дахи не чіпляють, але це так... Як побачила, так і змогла вичавити з себе єдине "Ух!"
Інколи у вікнах автобуса Клайпеда-Вільнюс показують отаке кіно:
Кіль, столиця і найбільш населене місто Шлезвіґ-Гольштайну. От я, якщо чесно, прониклася – місто за кількістю населення менше за мій рідний Хміль, а за розміром, розвитком і т.д, навіть парусні змагання Літніх Олімпійських ігор якось приймало це місто…. ех, що порівнювати. Традиційно - киця у Кілі.
Capital Museum(Столичний Музей/Музей столиці/ Капітальний Музей ?) один із найвідвідуваніших, хоча й зовсім "юний" - його побудова почалася і закінчилася на початку 2000х.
Щоб ви не думали, що Вільнюс - це суцільні черепичні дахи, маленькі будиночки максимум на три поверхи, бруківка і звивисті вулички. Вільнюс ще такий
"Сверни с проезжей части в полу-
слепой проулок и, войдя в костел,
пустой об эту пору,
сядь на скамью и, погодя,
в ушную раковину Бога,
закрытую для шума дня,
шепни всего четыре слога:
— Прости меня."
Ася удивленно качает головой: — Надо же. А раньше ты не любил Бродского. Помнишь, как мы из-за него ругались? — Мало ли, что было раньше, — улыбаюсь я. — Кстати, он это здесь написал. — Где — здесь? — оживляется Ася. — Вот прямо на этой улице? — Ну, не то чтобы прямо на улице. В костеле Святого Духа. Сюда выходит его задний фасад — вот, видишь? И лаз в знаменитый подземный лабиринт вроде тоже где-то здесь, но искать не советую. Заблудишься, перепачкаешься и платье, чего доброго, порвешь. К тому же у местных призраков, говорят, сильно испортился характер после того, как любопытные студенты повадились лазать туда на экскурсии и растаскивать черепа на сувениры. А вход в костел с улицы Доминикону, вон там, за углом. Зайди обязательно. Там купол изнутри такой странной неправильной формы, сама увидишь. «Ушная раковина Бога» — это он и есть. Макс Фрай "Сказки старого Вильнюса
слепой проулок и, войдя в костел,
пустой об эту пору,
сядь на скамью и, погодя,
в ушную раковину Бога,
закрытую для шума дня,
шепни всего четыре слога:
— Прости меня."
Ася удивленно качает головой: — Надо же. А раньше ты не любил Бродского. Помнишь, как мы из-за него ругались? — Мало ли, что было раньше, — улыбаюсь я. — Кстати, он это здесь написал. — Где — здесь? — оживляется Ася. — Вот прямо на этой улице? — Ну, не то чтобы прямо на улице. В костеле Святого Духа. Сюда выходит его задний фасад — вот, видишь? И лаз в знаменитый подземный лабиринт вроде тоже где-то здесь, но искать не советую. Заблудишься, перепачкаешься и платье, чего доброго, порвешь. К тому же у местных призраков, говорят, сильно испортился характер после того, как любопытные студенты повадились лазать туда на экскурсии и растаскивать черепа на сувениры. А вход в костел с улицы Доминикону, вон там, за углом. Зайди обязательно. Там купол изнутри такой странной неправильной формы, сама увидишь. «Ушная раковина Бога» — это он и есть. Макс Фрай "Сказки старого Вильнюса
Найвища споруда столиці Китаю - 405 м., на висоті 238 м - відкритий оглядовий майданчик, на висоті 225 м - ресторан, що обертається навколо осі вежі.
Адреса: No.11, the Middle of West 3RD Ring Road
Квиток: 70 юанів
Години роботи: 8:30--22:00, (але у несезон до 19:00)
Автобуси: 323, 624, 809, 811, 40, 64, Yuntong102, Yuntong 103, Yuntong 201, Yuntong 108, 374, 394, 944, 836, 631,
Сайт: http://en.ctvt.com.cn/i/about_tv_tower.html
Взагалі, візит на вежу у нас вийшов дуже зіжмаканий. Ми, розбалувані візитами на вежі в Європі, думали, що пересування цілком вільне, розраховували посидіти в кафе то того моменту, як стемніє, і потім вже вийти на майданчик фотографувати. Але ні. Під час візиту у вас буде повний супровід - дівчата у формі піднімають вас спочатку на відкритий майданчик - і ні кроку праворуч-ліворуч. Ще не стемніло і було дуже вітряно, висидіти там ми ніяк не могли, тому поклацали буквально кілька знімків з поганющим світлом у сутінках, і втекли у закритий ресторан.
Скажімо так: побічний продукт підготовки до одного дійства.
На квадратову форму 16х16
200 г пісочного печива
200 г згущеного молока
80 г кокосової стружки
60 г розтопленого вершкового масла
1 лимон
цукрова пудра
Печиво подрібніть у комбайні/качалкою не на порох, а на дрібні-дрібні кавалочки. Змішайте крихти, згущене молоко, масло, цедру лимона і кокосову стружку. Вистеліть форму кухарським папером і щільно втрамбуйте туди суміш. Поставте в холодильник. На глазур пропорції не даю, хтось любить більше, хтось менше, але цукрову пудру змішайте з лимонним соком і трохи прогрійте у товстостінній каструльці. Залийте масу згори. За кілька годин можна виймати з холодильника і нарізати. Можна прикрасити фруктами. Дуже солодка штука, але маленький шматочок до кави чи чаю - саме те, що треба. Думаю, особливо має сподобатися діткам - і готувати, і їсти
Я дозріла, нарешті, до звіту про наш гастро-тур у Львів (а інакше у нас не виходить, як можна не пити кави і не їсти у Львові?). Отже, почнемо зі старого, але не менш любленого "На бамбетлі" ( Пл.Ринок 29, http://nabambetli.com). Тут є все, про що тільки можна мріяти, принаймні мені - широкі підвіконня, на яких можна сидіти, подушки і пледи, в яких можна влаштувати справжнє кубло і чхати на зовнішній світ, хороша музика, затишний дизайн, меню, яке я постійно хочу поцупити, душевні офіціанти, своя пошта - можна відправляти листівки не встаючи з-за столика, і фантастична, фантастична кава в турці на пісочку. Ніжно люблю цей заклад за все.
"Сказки старого Вильнюса", Макс Фрай
— Картинки у него, по-моему… э-э-э-э… немножко слишком любительские.
Старательно подбирает выражения. Чтобы не обидеть Бету, если уж с бедняжкой случилось такое ужасное несчастье и ей вдруг стали нравиться котики, нарисованные левой задней ногой. В лучшем случае правой. Но определенно задней, надо смотреть правде в лицо.
— «Любительские» — еще мягко сказано, — невозмутимо кивает Бета. — Но в данном случае это совершенно неважно. Штука в том, что именно этот художник рисует наших городских котов.
— Ну, я, в общем, и не предполагала, что парижских, — пожимает плечами Лена. Она начинает сердиться.
— Ты не поняла, — говорит Бета. — Все наши городские коты появились только потому, что он их нарисовал. А не наоборот, как это обычно бывает. Я, конечно, имею в виду уличных котов. С домашними совсем другая история.
Вільнюс - абсолютно і повністю котяче місто. Що робить його ще кращим, хоча куди вже краще. У нас навіть квартира була з котами-стікерами на стінах. Цей рудий красунчик виявився нашим сусідом. Приходив до нас щоранку і щовечора, мостився на даху під вікном, люб"язно давав себе чухати з виглядом, ніби робить нам велику послугу, і я йому вірила. Ви не дивіться, що він начебто маленький, у нього голова як два кулаки. Розкішний кіт.
— Картинки у него, по-моему… э-э-э-э… немножко слишком любительские.
Старательно подбирает выражения. Чтобы не обидеть Бету, если уж с бедняжкой случилось такое ужасное несчастье и ей вдруг стали нравиться котики, нарисованные левой задней ногой. В лучшем случае правой. Но определенно задней, надо смотреть правде в лицо.
— «Любительские» — еще мягко сказано, — невозмутимо кивает Бета. — Но в данном случае это совершенно неважно. Штука в том, что именно этот художник рисует наших городских котов.
— Ну, я, в общем, и не предполагала, что парижских, — пожимает плечами Лена. Она начинает сердиться.
— Ты не поняла, — говорит Бета. — Все наши городские коты появились только потому, что он их нарисовал. А не наоборот, как это обычно бывает. Я, конечно, имею в виду уличных котов. С домашними совсем другая история.
Вільнюс - абсолютно і повністю котяче місто. Що робить його ще кращим, хоча куди вже краще. У нас навіть квартира була з котами-стікерами на стінах. Цей рудий красунчик виявився нашим сусідом. Приходив до нас щоранку і щовечора, мостився на даху під вікном, люб"язно давав себе чухати з виглядом, ніби робить нам велику послугу, і я йому вірила. Ви не дивіться, що він начебто маленький, у нього голова як два кулаки. Розкішний кіт.
Макс Фрай «Сказки старого Вильнюса»
В центре города Вильнюса ровно сто восемь улиц. И если ходить по ним достаточно долго, то есть, почти каждый день на протяжении нескольких лет, на некоторых улицах можно стать свидетелем удивительных историй. А на некоторых - даже их участником.
В подобных случаях, я знаю, обычно говорят - дескать, такие истории могли, конечно же, произойти где угодно. Но мы этого утверждать не станем - зачем же людей обманывать? Нет уж, эти истории могли случиться только у нас в Вильнюсе. И только гуляя по улицам здешнего Старого Города, можно было их сперва услышать, а потом записать.
В эту книгу вошли всего двадцать четыре истории. Ну, как говорится, лиха беда начало.
Вильнюс — один из самых красивых и необычных городов Европы, он поражает своей гармонией, спокойствием и таинственностью. Об этом не по наслышке знает Макс Фрай, который живет здесь уже 7 лет. Никто не покажет и не расскажет о городе лучше, чем его местный житель, каждый день проходящий по его мостовым, сидящий в его кофейнях и торгующийся на его рынке. Теперь у вас есть возможность совершить такую экскурсию с любимым автором и увидеть этот город его глазами. На помощь воображению читателя приходят фотографии города, выполненные самим автором.
«Сказки старого Вильнюса» — это калейдоскоп волнующих и странных историй, легенд и загадок, главный герой которых — город. В Вильнюсе Макса Фрая пьют кофе, рисуют мелками, играют в нарды, мечтают, выдумывают птиц из бумажных пакетов — словом, делают все то, что многие давно и сильно любят его книги.
На этот раз герои пьют не камру, а кофе, и мостовая под их ногами — не переливающиеся цветные камушки Ехо, а булыжники Старого Города, а вместо Хурона — речушка со смешным названием Вильняле. Но именно поэтому волшебство этой книги и этих фотографий еще сильней и притягательней — ведь впервые волшебный мир Макса Фрая обретает зримое воплощение.
«Сказки старого Вильнюса», Макс Фрай
Мы часто играем в нарды. А уж в марте не пропускаем ни одного дня. Может быть, потому, что в самом начале весны совершенно невозможно усидеть дома, а на улице уже через час становится зябко, самое время забиться в кресло в теплом сумрачном углу какого-нибудь кафе.
Впрочем, не «какого-нибудь». Место действия — это тоже очень важно.
Обычно мы играем в нарды в кафе «У ангела» на улице Ужупё — нам по душе их лаконичный интерьер, качество капучино, близость реки, вид из окон и соседство бронзового ангела, снисходительно взирающего на наши игры, пока мы столь же снисходительно взираем на него.
Вільнюс стоїть на кількох пагорбах, що робить його прекрасним для споглядань згори. Але не лише пагорбами єдиними. Найвище, куди тільки можна видертися у Вільнюсі - телевежа і її MilkyWay кафе.
Лучшее в городе Вильнюсе кафе (а заодно целая сеть крошечных лавочек, торгующих прекрасными пустяками вроде японских пиал, медных чайников, брусков пуэра, кофейных зерен и вишневого табака) называется «Skonis ir Kvapas», «Вкус и запах» то есть. Так просто, да.
"Одна и та же книга", Макс Фрай
Хто б міг подумати, що у Литві стільки пива? Ні, СТІЛЬКИ пива. Kaimiškas, country beer, чи пиво маленьких фермерських броварень водиться тут у непристойних кількостях, і звісно, саме його куштувати найцікавіше, на відміну від пива великих заводів, найпоширенішим з яких є клайпедський Švituris («маяк» литовською), він як наша оболонь – всюди. А от kaimiškas доведеться пошукати, але щоб ви марно не витрачали час, я скерую вас у правильному напрямку.
Найфантастичніше пивне місце, в якому мені довелося бувати, либонь, за все життя – це крамничка і за сумісництвом дегустаційний зал Bambalyne (http://www.bambalyne.lt, Stiklių g. 7). Крутий спуск у підвал, заставлений ящиками з пивом і антикварними меблями, прохолода, тьмяне світло, прекрасна музика і чудова бармен Дзінтаре (вона працює вдень, ввечері на зміні дівчинка, яка говорить англійською), з якою ми дуже душевно потеревенили про ламбіки, бельгійське пиво в цілому і литовське теж. Вона порадить, підкаже і взагалі змусить вас почуватися, як у гостях у давніх друзів. Тут можна скуштувати близько 80 (!) видів фермерського пива, яке у переважній більшості не фільтроване і не пастеризоване, завезене одразу з рук постачальника, яких Дзінтаре знає особисто. Пиво можна купити, як у звичайній крамниці і випити деінде, але лише до 22:00 (після цього часу алкоголь вам не продадуть на виніс ніде), або дегустувати пиво на місці. Вартість 0,5 пива коливається залежно від виробника, сорту і ступеня подарунковості, але в основному - 6 літів (18 грн). Ціни на виніс і на місці різні, а крім того можна і підживитися сирними, м’ясними тарілками, домашніми пиріжками, які теж поставляються з маленьких ферм. Ми почувалися справжніми мучителями, коли знімали це місце і відправляли друзям одразу ж – дивіться, де ми зараз сидимо (так, вайфай є, незалежно від товщини стін, безкоштовний і потужний). І пиво варять всіляке. До речі, темні литовські мені більш напівтемні, значно легші ніж темні німецькі, скажімо. Але цікавих варіантів, крім класичних світле-темне-вайс, є, наприклад, пиво з квітом конюшини чи пиво з водяним горіхом.
Найфантастичніше пивне місце, в якому мені довелося бувати, либонь, за все життя – це крамничка і за сумісництвом дегустаційний зал Bambalyne (http://www.bambalyne.lt, Stiklių g. 7). Крутий спуск у підвал, заставлений ящиками з пивом і антикварними меблями, прохолода, тьмяне світло, прекрасна музика і чудова бармен Дзінтаре (вона працює вдень, ввечері на зміні дівчинка, яка говорить англійською), з якою ми дуже душевно потеревенили про ламбіки, бельгійське пиво в цілому і литовське теж. Вона порадить, підкаже і взагалі змусить вас почуватися, як у гостях у давніх друзів. Тут можна скуштувати близько 80 (!) видів фермерського пива, яке у переважній більшості не фільтроване і не пастеризоване, завезене одразу з рук постачальника, яких Дзінтаре знає особисто. Пиво можна купити, як у звичайній крамниці і випити деінде, але лише до 22:00 (після цього часу алкоголь вам не продадуть на виніс ніде), або дегустувати пиво на місці. Вартість 0,5 пива коливається залежно від виробника, сорту і ступеня подарунковості, але в основному - 6 літів (18 грн). Ціни на виніс і на місці різні, а крім того можна і підживитися сирними, м’ясними тарілками, домашніми пиріжками, які теж поставляються з маленьких ферм. Ми почувалися справжніми мучителями, коли знімали це місце і відправляли друзям одразу ж – дивіться, де ми зараз сидимо (так, вайфай є, незалежно від товщини стін, безкоштовний і потужний). І пиво варять всіляке. До речі, темні литовські мені більш напівтемні, значно легші ніж темні німецькі, скажімо. Але цікавих варіантів, крім класичних світле-темне-вайс, є, наприклад, пиво з квітом конюшини чи пиво з водяним горіхом.
"Ключ из жёлтого металла", Макс Фрай
Карл живет на противоположном краю городского центра, на короткой узкой улице, застроенной почти игрушечными трехэтажными домами. Об ее название — Савицкё — можно оцарапать язык, но достаточно поглядеть по сторонам, и раны затянутся. Савицкё настолько не похожа на все остальные виленские улицы, что свернувший туда случайный прохожий обычно останавливается, словно бы упершись в невидимую стену, и растерянно оглядывается по сторонам: где я? В Вильне, где же еще, хотя улица Савицкё действительно кажется фрагментом захолустного немецкого городка, отстроенного где-нибудь на рубеже прошлого и позапрошлого веков; похоже, реальность в этом месте на миг отвлеклась, забылась, задумалась о чем-то своем и по рассеянности свернулась аккуратным тевтонским крендельком.
Не знаю чому (хоча ні, чого, знаю, дякую Фраю), віленські двері це взагалі щось окреме і особливе, там, за кожною з них точно як не василіск, так інший вимір чи світ.
І от скажіть, що місцями не Львів, га?
Вільнюс, Вільня (ня!) – прекрасне місто. І до болю нагадує Львів: вузенькі переплетені у вигадливе мереживо вулички, сувенірні ятки, будиночки (подекуди реставровані до лиску, подекуди ледь стоять), шпилі храмових споруд різноманітних конфесій, кава і пиво. Тільки більше зелені. Тільки все-таки більше реставрації. Тільки більше російської. А так – той самий святково-відпочивальний настрій.
Всі кажуть везти звідти бурштин і текстиль. А я кажу - везіть вовняні шкарпетки з оленями, особливий місцевий сир і пиво маленьких броварень.
Коли попереду замаячив довгий вікенд до Дня Конституції, дуже захотілося кудись чкурнути світ за очі. А оскільки з вигідними квитками розжитися можна в основному дуже-дуже заздалегідь, і Литва все одно дешевша за стару Європу, і товаришу з Клайпеди ми вже 5 років обіцяємо приїхати у гості, то Вільнюс заманливо махав рукою.
Дорога була не настільки виснажлива, як могла – їхали вночі, тому не було спекотно, обидві митниці пройшли ввечері і зранку, тобто ніч можна було спати (якщо ви можете спати в автобусі), туди приїхали за розкладом хвилина у хвилину (12 годин 10 хвилин тривала поїздка), назад з затримкою на 30 хвилин, черг на кордонах не було, ніхто нас не трусив, про всяк випадок – пива через кордон можна везти до 3 л на особу.
Жили ми в чудовій квартирі, прекрасно розташованій за 5 хвилин від вокзалу, з вікнами у двір (ніякого галасу), з котами на стінах і у вікнах за 127 євро за 3 дні (бронювали через букінг). Хазяйка говорить англійською і російською, проблем зі спілкуванням не буде. Взагалі, Литва – прекрасний варіант для тих, у кого з іноземними не дуже, бо дуже багато людей цілком розуміє і говорить, щоправда, ми за традицією шифрувалися під англомовних.
Абсолютно неконтрольований кайф просто гуляти Вільнюсом, мацати привітних котів, знаходити у внутрішніх дворах під арками чудесні місця і не робити нічого корисного, окрім як отримувати надлюдське задоволення.
Підказки для гуляння:
www.vilnius-tourism.lt – якщо у вас є айфон чи планшет з андроїдом, на сайті є безкоштовний, цілком юзабельний гід з мапою і туристичними принадами, кафе, барами, супермаркетами і т.д.
http://wikitravel.org/en/Vilnius
http://www.inyourpocket.com/lithuania/vilnius
А взагалі там цілком приємно вештатися просто так.
"Миновав заставленную сувенирными лотками площадь, Тереза сворачивает на Бокшто, здесь всегда тень, можно подумать, жители этой улицы обладают какой-то специальной привилегией или просто скидываются и оплачивают дополнительную услугу, летнюю тень. Но улицу Бокшто мы любим не только за это, думает Тереза. А еще, к примеру, за то, что вооон в том дворе, за высокими, потемневшими от времени деревянными воротами, когда-то жил василиск. Чертовски приятно знать точный адрес василиска! Веский повод для самоуважения. Двор ей показали друзья-старшекурсники, давным-давно, когда она только поступила в университет; ясно, что ребята просто шутили, но Терезе плевать, что сказано, то сказано, в любом случае, реальность — это то, о чем я с собой разговариваю, думает она, а значит, василиск жил в этом дворе, и точка."
"Одна и та же книга", Макс Фрай
Сьогодні я, як ніколи, возрадувалася тому що я – офісний планктон і весь день можу відсиджувати дупцю. Бо вчора бортовий накермовий комп’ютер показав подоланий маршрут – 48,2 км. Два психи, які з величками близько місяця, і далі, ніж в крамницю за покупками, не їздили, вирішили рвонути на Київське морько. Насправді, наслідки для ніг, рук і спини могли би бути не такими плачевними, якби у нас були нормальні дороги, точніше, нормальні узбіччя, бо власне, дорогами ми їздити не ризикуємо. Якщо Велика Кільцева має зачухану і занедбану, вузеньку, але асфальтовану доріжку з обох боків, то вже Мінський проспект і далі аж до Вишгорода – це повний капець. Гравій у кращому випадку, у гіршому – через ліс або взагалі пішки. Ну і Вишгород назвали так не просто, а бо крутосхили присутні. До речі, Вишгород – на диво вело-френдлі місто, акуратні узбіччя, всі «бровки» опущені, не треба стрибати/злазити з величка. Але тим не менш, було sehr schön. Набережна Київської ГЕС вичухана і вилюдніла: газони і клумби, лавки, рівнесенькі доріжки, дитячі майданчики в н-их кількостях, дуже гарно. Люди загоряють, ловлять рибу, все як має бути. А остаточно made my day маяк, який я аж ніяк не очікувала побачити, але яке ж море без маяка?
Взагалі, я дивуюся, як така макоїдка, як я, не додумалася до цього самотужки. Коли вдома готувалися булочки з маком, то це був мак з булочками. А це просто, але смачно і дуже ефектно.
Оригінальний рецепт знайшла у karaidel, а я робила трохи інакше.
Отже, на 15 кульок діаметром приблизно 4-5 см (це на 4 осіб щонайменше):
куряче філе 400-500 г
шматочок м"якого сиру типу камамбер (насправді, можна взяти будь-який)
мак
чебрець
оливкова олія
сіль, перець
1 яйце мелені
панірувальні сухарики або шматочок хліба
Змеліть філе на фарш разом з хлібом (якщо у вас хліб), добряче розмішайте, приперчіть, присоліть, додайте чебрець, яйце і сухарі (якщо у вас вони). Наріжте сир невеликими шматочками. Змастіть форму для випікання олією, насипте у мисочку мак. Змоченими у холодній воді руками робіть кульки з фаршу зі шматочком сиру всередині і обвалюйте їх у маці. Готові кульки викладіть у форму, збризніть олією і випікайте 40 хвилин при температурі 180С. Це таааааак смачно! Дуже файно з запеченими овочами чи зеленим салатом. Чиста собівартість у мене вийшла 42 грн. Якщо ваші гості не бояться маку на зубах - сміливо годуйте їх цією чудесною штукою.
Оригінальний рецепт знайшла у karaidel, а я робила трохи інакше.Отже, на 15 кульок діаметром приблизно 4-5 см (це на 4 осіб щонайменше):
куряче філе 400-500 г
шматочок м"якого сиру типу камамбер (насправді, можна взяти будь-який)
мак
чебрець
оливкова олія
сіль, перець
1 яйце мелені
панірувальні сухарики або шматочок хліба
Змеліть філе на фарш разом з хлібом (якщо у вас хліб), добряче розмішайте, приперчіть, присоліть, додайте чебрець, яйце і сухарі (якщо у вас вони). Наріжте сир невеликими шматочками. Змастіть форму для випікання олією, насипте у мисочку мак. Змоченими у холодній воді руками робіть кульки з фаршу зі шматочком сиру всередині і обвалюйте їх у маці. Готові кульки викладіть у форму, збризніть олією і випікайте 40 хвилин при температурі 180С. Це таааааак смачно! Дуже файно з запеченими овочами чи зеленим салатом. Чиста собівартість у мене вийшла 42 грн. Якщо ваші гості не бояться маку на зубах - сміливо годуйте їх цією чудесною штукою.
Почнемо з сухої статистики.
Тянцзинь – це метрополіс і одне з п’яти центральних міст Китаю, розташоване на відстані 120 км від Пекіна і східною п’ятою торкається Жовтого моря, побратим українського Харкова. Місто умовно поділено на дві частини: старе місто і нову частину – Біхай. І ще – одного дня катастрофічно мало. Місто дуже велике, і всілякі цікавинки розкидані дуже щедро по всій території, дуже шкодую, що ми не провели там хоча б два дні, бо там є що подивитися. А тепер цікаве у подробицях.
Я, мабуть, ніколи не бачила такої фантастичної суміші: класична китайська архітектура, староєвропейські колоніальні будівлі і неймовірний хай-тек. Завдяки своєму розташуванню (ріка і близькість до моря) ще у 1860 р. Тянцзинь відрився для Британії і Франції, а трохи згодом – Японії, Німеччині, Росії, Австро-Угорщині, Італії і Бельгії, які отримали концесії, і навіть зараз у місті є прекрасно збережені італійське містечко, типово британська набережна і т.д. Старе місто, власне, як район – це кілька кварталів з старовинними китайськими будівлями, а Біхай нині зростає навіженими темпами, забезпечує 30% ВВП Китаю, і на кінець 2010 р. міг похвалитися тим, що в цій фінансово-інноваційній зоні мають свої відділення 285 з 500 найбільших світових компаній (Fortune Global 500).
Тянцзинь – це метрополіс і одне з п’яти центральних міст Китаю, розташоване на відстані 120 км від Пекіна і східною п’ятою торкається Жовтого моря, побратим українського Харкова. Місто умовно поділено на дві частини: старе місто і нову частину – Біхай. І ще – одного дня катастрофічно мало. Місто дуже велике, і всілякі цікавинки розкидані дуже щедро по всій території, дуже шкодую, що ми не провели там хоча б два дні, бо там є що подивитися. А тепер цікаве у подробицях.
Ще одна незла Тянцзинська забава - Tanjin Eye. Єдине в світі оглядове колесо споруджене на мосту і одне з найвищих у світі (висота – 120 метрів, програє лише Singapore Flyer – 165м, Star of Nanchang – 160м і London Eyе – 135м.) Уперше колесо завертілося 2008р над річкою Хайхе і мостом Yongle, повний оберт колесо робить за 28 хвилин (ті самі, за які швидкісний поїзд долає відстань Пекін-Тянцзинь), на ньому розташовано 48 кабінок, в кожній з яких може розміститися 8 осіб.
Травемюнде, яке колись було окремим містечком, уже давно є районом Любека. Колись, далекого 12го століття, все починалося з фортеці на місці, де річка Траве впадала у Балтійське море. Як і годиться, фортеця розрослася у містечко, яке у 1329р. Любек купив за 1060 любекських марок (оце я розумію масштаб торгівлі), і відтоді «Балтійська рив’єра» є частиною столиці Ганзи. Нині – це курорт і найбільший німецький паромний порт на Балтійському морі зі сполученнями зі Швецією, Фінляндією, Латвією, Естонією і Росією.
Що мене найбільше вразило у любекських закладах – їх домашність. Вони абсолютно непретензійні, затишні, і кухня, і офіціанти там такі, всі приходять, як додому, замовляють без меню (яке, мабуть, не оновлюється сто років і існує лише для туристів, в одній з пивниць меню, яке нам видлубали з шухлядки, було вкрите пристойним шаром пилу – ніхто його не мацав уже сто років), сміються, теревенять, а при вході стоять тримачі парасольок з парасольками, якщо, не дай Боже, піде дощ, а гість без своєї. Все одно поверне.
У Любеку у нас було 2 спеціалізації – пивниці зі своїм фірмовим пивом і паби з гінесом (між іншим, найбільш імпортоване пиво Німеччини). Кажуть, що в середині 15-го сторіччя у Любеку було близько 180 (!) броварень, але зараз їх практично не лишилося взагалі.
Трохи про пиво – німецьке в Любеку чомусь наливають по 0,2 і 0,4, після Баварії, де наливають 0,5 чи мас (літр) це було дуже і дуже дивно. Крім пива у чистому вигляді приблизно половина відвідувачів закладів п’є Alsterwasser – пиво з лимонадом або сиропами. Легенди виводять назву цього напою від озера Альстер у Гамбургу, чистого і прозорого, у Баварії цьому пивокомпоту є свій відповідник – Radler. Крім лимонаду можуть жахнути коли, і тоді це перетворюється на Diesel – а отакий нам подали в Café am Theater (www.cafeamtheater.de, Beckergrube 13-17), з персиками і сиропом (кафе італійського спрямування з купою пасти, піци і гігантськими порціями).
У Любеку у нас було 2 спеціалізації – пивниці зі своїм фірмовим пивом і паби з гінесом (між іншим, найбільш імпортоване пиво Німеччини). Кажуть, що в середині 15-го сторіччя у Любеку було близько 180 (!) броварень, але зараз їх практично не лишилося взагалі.
При всій різноманітності шпилів Любека випертися нагору можна лише в одному випадку, і то, навіть не випертися, а по-читерські піднятися ліфтом – на костьол Св.Петра St.Petri. (www.st-petri-luebeck.de, Schüsselbuden 13), перша письмова згадка про який датована, на хвилиночку, 1170 роком. Частково зруйнована під час ІІ Світової, і згодом відбудована, ця споруда у мене викликає значно міцніші асоціації з галерейно-виставковою площею, ніж культовим об’єктом, біла, світла, простора і повітряна, що й не дивно – там регулярно проходять концерти і вистави. Висота башти – 108,22 м., але оглядовий майданчик значно нижче (на висоті всього 50 метрів), але звідти прекрасний краєвид, а за хорошої погоди, кажуть, видно аж до самого морька – до Травемюнде. Чого плескати язиком, тре дивитися, тільки ще трошки інформації: оглядовий майданчик працює щодня крім Різдва і передноворічного дня, з жовтня по березень з 10 до 19, з квітня по вересень з 9 до 21 (аж шкода, що це настільки північні краї, що темніє там пізно, і помилуватися виглядом нічного підсвіченого Любека можна хіба що взимку. Вартість квитка – 3 євро.
Jen Lin-Liu “Serve the People: A Stir-Fried Journey Through China”
As a freelance journalist and food writer living in Beijing, Jen Lin-Liu already had a ringside seat for China’s exploding food scene. When she decided to enroll in a local cooking school—held in an unheated classroom with nary a measuring cup in sight—she jumped into the ring herself. Progressing from cooking student to noodle-stall and dumpling-house apprentice to intern at a chic Shanghai restaurant, she finds poor young men and women streaming in from the provinces in search of a “rice bowl” (living wage); a burgeoning urban middle class hungry for luxury after decades of turmoil and privation; and the mentors who take her in hand in the kitchen and beyond. Together they present an unforgettable slice of contemporary China in the full swing of social and economic transformation. Я люблю, дуже люблю книжки гастрономічно-соціальні подорожі. От щоб в ній і рецепти були, і про історію кухні, і цікаві подробиці з життя аборигенів і т.д. І тут все це є. А ще особлива мімішність цієї книжки в тому, що наш майстер-клас у Пекіні проводив кухар, один з героїв книжки (Yay!) – а це завжди якийсь космічний для мене особисто досвід, зустрічати персонажів-людей і персонажі-міста вживу. Дуже цікаві подробиці.
Як не лишитися голодним у Китаї? Дуже просто: бути уважним і не вірити міфам, серед яких найрозповсюдженіші – про тотальну антисанітарію, повзучих і неїстівних гадів і ненормальні смаки китайців. Так, на ринках вам пропонуватимуть смажених скорпіонів, лялечки шовкопрядів й іншу екзотику, але будьте упевнені, що це все розвага для туристів, і самі китайці такого не їдять.
Після того, як я начиталася книжок про китайську кухню, її історію і розповсюдження по світу, а також те, що практично все, що готується за межами власне Китаю – вся ця купана в олії локшина, жирне м’ясо, щедро пересипані перцем (до повного оніміння смакових рецепторів) страви – не мають жодного стосунку до справжньої китайської кухні, я не могла пройти повз тисячу і одну куховарську школу Пекіна.
Головна сувенірна одиниця Любека – марципан компанії Niederegger. Дивно, але минулого року під час розвідки фігурувала легенда про те, як в середньовіччі лютував голод, і за відсутності зерна «хліб» ліпили з марципанової пасти (навіть зараз добра половина марципанів виготовляється у формі видовженого хлібного буханця), і приписували винайдення марципану саме мешканцям Любека.
Ви не думайте, що як почався Любек, то закінчився Китай. Ні-ні, його ще багато, це у мене руки короткі. Потроху згадуватиму другий най-най пункт подорожі - китайську кухню.
Машинний переклад китайських меню - знаний лол, але я все одно не могла стриматися від дурнуватого гигикання, і привезла ще парочку, побачених на власні очі.
Все почалося з reference braised Ukraine - я навіть не уявляю, що б це могло бути, на вигляд не визначиш, куштувати було стрьомно, а набір китайських ієрогліфів нічого не пояснює
small scum porrige - гм-гм
the Beijing taste paste collapses soon
the gold medal fries small ball with no result - ось вона, їжа 21 століття, без результату - жодних відкладень, жодних калорій
white potato eggplant mud - ага, грязючки не бажаєте?
the incense burns the basin - а ви уявляєте, що воно зробить зі шлунком, якщо навіть мисочку палить?
Фото докази:
Скажу відверто, подорож ця чекала своєї черги досить довго – квитки ми купили ще в жовтні, і переліт на двох туди і назад обійшовся у 1300 грн (у посольстві візовий офіцер зробила круглі очі – «це шо на двох?» - і довго допитувала подробиці, про віз-клаб і т.д.).
З проживанням складалося гірше – всі квартири, які нас цікавили, були зайняті (а це 6 чи 8 власників, не пам’ятаю точно), чи то через небажання брати нас на 3 доби, чи то через наближення Фестивалю Гавані (найбільшого у світі), не знаю. Врешті-решт, жили ми в Любеку у Ferienhaus Wiethuchter (хороше розташування (щоправда, у Любеку, здається, поганого бути не може з такими відстанями), цікаві номери, але незручна кухня, хазяйка німецькою не говорить, лише її донька (?), яка буває досить рідко, оплата лише готівкою, при чому сума, яку ми заплатили, була не сумою, вказаною на сайті під час бронювання, а з’ясувати, за що переплата, який це податок і т.д. не було можливості, бо хазяйка не говорить), а у Гамбурзі – в City Apartment Hotel Hamburg (прекрасне розташування: зелений тихий район, 3 хвилини до метро (2 зупинки від центрального вокзалу), 8 хвилин до супермаркету, 8 хвилин до Альстера, приємні номери з кухнею, хазяїн прекрасно говорить англійською, загалом задоволені)
З аеропорту в Любек зручно добиратися поїздом (автобус хоч і йде частіше, але їхати довше, і народу менше, ніж в автобусі), станція знаходиться під мостом (спуск на ліфті), ліворуч від аеропорту. Вартість квитка і там і там буде однаковою – 2,90 євро на одну особу.
Але увага! Обов’язково запасіться або монетками, або купюрами не більше 10 євро, бо 20ки автомат не приймає, наші картки не бере, а чи видасть десятку банкомат в аеропорті – хто його знає. Взагалі з картками в Любеку погано – їх не беруть практично ніде, треба знімати готівку у банкоматах. Транспортом у Любеку доведеться користуватися хіба що для поїздки у Травемюнде, або сусідні міста, весь центр (і не лише) приємніше, зручніше і логічніше оглядати у піших прогулянках, він невеличкий і затишний, навіть офіційне гасло виглядає так – «Ласкаво просимо до Любека – міста коротких відстаней».
Місто душевне, комфортне і радісне для ока – такої кількості шпилів на метр квадратний я не бачила ніде, брунатна цегла будинків так і вимагає назвати це місто марципановим у шоколаді, його так і хочеться смакувати. Так, якщо давати прізвисько Любеку, це буде «марципанове містечко», не лише завдяки основної статті експортну – продукції марципанової фабрики Niederegger, але й загальній атмосфері, усе навколо іграшкове, казкове, наче зі сторінок «Лускунчика».
З інформацією в Любеку так-сяк, є туристичне бюро – прямо за мостом скульптур і перед Гольстентором, там можна поспілкуватися і з’ясувати, що більшість турів, екскурсій і тд. ведуться англійською лише у високий сезон – з червня місяця, тому на екскурсію в ратушу ми не потрапили. Але на всі можливі запитання вам радо нададуть відповідь, допоможуть, чим зможуть і докладуть усіх зусиль, щоб перебування в місті було комфортним. У бюро є сайт де можна почитати, просвітитися наперед, спланувати свої прогулянки і замовити безкоштовні буклети (я не знаю, як наші взагалі до нас дійшли, бо їх відправили у Russland O_o).
Якщо кортить медитативно-прогулянкового, неспішного відпочинку – вам сюди. А якщо ви велосипедист, то взагалі фантастика, навколо міста така природа, такі краєвиди, поруч морько, озера й ідеальні дороги.
Погода, як і годиться у місті поблизу моря, дуже мінлива. Можна зранку розплющити очі, подивитися з ліжка у вікно, побачити синє-синє небо, потішитися з того, а поки поснідаєш і вийдеш – уже все закрили хмари. І так кілька разів на день. Тому деяких будівель у нас по 4 знімки – з сірим небом, з ясним небом, з гарними хмарками і вночі :)
Вільне ганзійське місто Любек (офіційна назва між іншим, оскільки саме Любек був столицею Ганзи) стало першим німецьким містом, заснованим на узбережжі Балтійського моря (умовно, бо до моря близько 17 км), і сталося це далекого 1142р. В епоху Середньовіччя та на початку Нового часу Любек був другим (після Кельна) за розміром, значенням і впливом містом Центральної і Північної Європи. І інколи думається, що відтоді нічого не змінилося на цих чудовезних брукованих вуличках (хоча, звісно, тоді не було ні H&M, ні решти крамниць, які зараз ховаються у історичних будинках), мене особисто просто зачаровує темна цегла, особливо, коли частина її – глазурована, а ще – коли з неї візерунки. Це прекрасне шпилясте старе місто, оточене річкою Траве, єдине, що більш-менш уціліло на півночі Німеччини під час ІІ Світової, потрапило до Переліку світової спадщини ЮНЕСКО. І воно прекрасне.
Якщо не енциклопедично, то Любек це:
- купи музичних шкіл і аптек
- шпилі-шпилі, які видно ще з аеропорту
- кораблики! (історичні, відреставровані, у приватному володінні і на них інколи катають)
- вузькі вулички-коридори-лабіринти
- пекарні і ще раз пекарні
- парасольки для відвідувачів у закладах і крамницях
- затишок
Фото невдовзі
З проживанням складалося гірше – всі квартири, які нас цікавили, були зайняті (а це 6 чи 8 власників, не пам’ятаю точно), чи то через небажання брати нас на 3 доби, чи то через наближення Фестивалю Гавані (найбільшого у світі), не знаю. Врешті-решт, жили ми в Любеку у Ferienhaus Wiethuchter (хороше розташування (щоправда, у Любеку, здається, поганого бути не може з такими відстанями), цікаві номери, але незручна кухня, хазяйка німецькою не говорить, лише її донька (?), яка буває досить рідко, оплата лише готівкою, при чому сума, яку ми заплатили, була не сумою, вказаною на сайті під час бронювання, а з’ясувати, за що переплата, який це податок і т.д. не було можливості, бо хазяйка не говорить), а у Гамбурзі – в City Apartment Hotel Hamburg (прекрасне розташування: зелений тихий район, 3 хвилини до метро (2 зупинки від центрального вокзалу), 8 хвилин до супермаркету, 8 хвилин до Альстера, приємні номери з кухнею, хазяїн прекрасно говорить англійською, загалом задоволені)
Місто душевне, комфортне і радісне для ока – такої кількості шпилів на метр квадратний я не бачила ніде, брунатна цегла будинків так і вимагає назвати це місто марципановим у шоколаді, його так і хочеться смакувати. Так, якщо давати прізвисько Любеку, це буде «марципанове містечко», не лише завдяки основної статті експортну – продукції марципанової фабрики Niederegger, але й загальній атмосфері, усе навколо іграшкове, казкове, наче зі сторінок «Лускунчика».
Коли дуже хочеться чогось цікавого, коли не страшно експериментувати зі смаками, і взагалі, коли дуже хочеться чогось нахімічити, буває, трапляється отаке. Знадобляться, на одну особу:
- 1 міцна груша -
1-2 смужки бекону (залежно від розміру груші)
- шматочок сиру з пліснявою, кількість залежить від смаку, але грам 10-15 буде ок
- перець
- спеції за бажання (орегано, чебрець, тощо)
- зубочистки, замочені у воді, щоб сколювати неслухняний бекон
- кілька мигдаликів чи ядер волоського горіху
З урахуванням наведених продуктів, порція на одного виходить десь 10 грн. І моя порада - економити на беконі не варто.
Два мої найбільші враження від Китаю – китайська кухня і Великий китайський мур. Ото шо великий, то великий, заперечень нема. Ця фантастична споруда (одне з семи середньовічних див світу – виявляється, цих переліків див віз і візочок, між іншим) не просто велика, вона величезна – завдовжки 8851,8 км, з яких 6259,6 км – власне стіна, 359,7 км – траншеї і 2232, 5 км – природні бар’єри, як то горби і річки. Ви собі таке уявляєте? Я от коли побачила на власні очі, то подумала: «Ото не було чим зайнятися» :)
Це не двері будинків, це двері у лабіринти дворів і двориків між будиночками, які зрослися боками, спинами, двері в окремий світ, на іншу планету, в іншу епоху
