Сьогодні я, як ніколи, возрадувалася тому що я – офісний планктон і весь день можу відсиджувати дупцю. Бо вчора бортовий накермовий комп’ютер показав подоланий маршрут – 48,2 км. Два психи, які з величками близько місяця, і далі, ніж в крамницю за покупками, не їздили, вирішили рвонути на Київське морько. Насправді, наслідки для ніг, рук і спини могли би бути не такими плачевними, якби у нас були нормальні дороги, точніше, нормальні узбіччя, бо власне, дорогами ми їздити не ризикуємо. Якщо Велика Кільцева має зачухану і занедбану, вузеньку, але асфальтовану доріжку з обох боків, то вже Мінський проспект і далі аж до Вишгорода – це повний капець. Гравій у кращому випадку, у гіршому – через ліс або взагалі пішки. Ну і Вишгород назвали так не просто, а бо крутосхили присутні. До речі, Вишгород – на диво вело-френдлі місто, акуратні узбіччя, всі «бровки» опущені, не треба стрибати/злазити з величка. Але тим не менш, було sehr schön. Набережна Київської ГЕС вичухана і вилюдніла: газони і клумби, лавки, рівнесенькі доріжки, дитячі майданчики в н-их кількостях, дуже гарно. Люди загоряють, ловлять рибу, все як має бути. А остаточно made my day маяк, який я аж ніяк не очікувала побачити, але яке ж море без маяка?
Взагалі, я дивуюся, як така макоїдка, як я, не додумалася до цього самотужки. Коли вдома готувалися булочки з маком, то це був мак з булочками. А це просто, але смачно і дуже ефектно.
Оригінальний рецепт знайшла у karaidel, а я робила трохи інакше.
Отже, на 15 кульок діаметром приблизно 4-5 см (це на 4 осіб щонайменше):
куряче філе 400-500 г
шматочок м"якого сиру типу камамбер (насправді, можна взяти будь-який)
мак
чебрець
оливкова олія
сіль, перець
1 яйце мелені
панірувальні сухарики або шматочок хліба
Змеліть філе на фарш разом з хлібом (якщо у вас хліб), добряче розмішайте, приперчіть, присоліть, додайте чебрець, яйце і сухарі (якщо у вас вони). Наріжте сир невеликими шматочками. Змастіть форму для випікання олією, насипте у мисочку мак. Змоченими у холодній воді руками робіть кульки з фаршу зі шматочком сиру всередині і обвалюйте їх у маці. Готові кульки викладіть у форму, збризніть олією і випікайте 40 хвилин при температурі 180С. Це таааааак смачно! Дуже файно з запеченими овочами чи зеленим салатом. Чиста собівартість у мене вийшла 42 грн. Якщо ваші гості не бояться маку на зубах - сміливо годуйте їх цією чудесною штукою.
Оригінальний рецепт знайшла у karaidel, а я робила трохи інакше.Отже, на 15 кульок діаметром приблизно 4-5 см (це на 4 осіб щонайменше):
куряче філе 400-500 г
шматочок м"якого сиру типу камамбер (насправді, можна взяти будь-який)
мак
чебрець
оливкова олія
сіль, перець
1 яйце мелені
панірувальні сухарики або шматочок хліба
Змеліть філе на фарш разом з хлібом (якщо у вас хліб), добряче розмішайте, приперчіть, присоліть, додайте чебрець, яйце і сухарі (якщо у вас вони). Наріжте сир невеликими шматочками. Змастіть форму для випікання олією, насипте у мисочку мак. Змоченими у холодній воді руками робіть кульки з фаршу зі шматочком сиру всередині і обвалюйте їх у маці. Готові кульки викладіть у форму, збризніть олією і випікайте 40 хвилин при температурі 180С. Це таааааак смачно! Дуже файно з запеченими овочами чи зеленим салатом. Чиста собівартість у мене вийшла 42 грн. Якщо ваші гості не бояться маку на зубах - сміливо годуйте їх цією чудесною штукою.
Почнемо з сухої статистики.
Тянцзинь – це метрополіс і одне з п’яти центральних міст Китаю, розташоване на відстані 120 км від Пекіна і східною п’ятою торкається Жовтого моря, побратим українського Харкова. Місто умовно поділено на дві частини: старе місто і нову частину – Біхай. І ще – одного дня катастрофічно мало. Місто дуже велике, і всілякі цікавинки розкидані дуже щедро по всій території, дуже шкодую, що ми не провели там хоча б два дні, бо там є що подивитися. А тепер цікаве у подробицях.
Я, мабуть, ніколи не бачила такої фантастичної суміші: класична китайська архітектура, староєвропейські колоніальні будівлі і неймовірний хай-тек. Завдяки своєму розташуванню (ріка і близькість до моря) ще у 1860 р. Тянцзинь відрився для Британії і Франції, а трохи згодом – Японії, Німеччині, Росії, Австро-Угорщині, Італії і Бельгії, які отримали концесії, і навіть зараз у місті є прекрасно збережені італійське містечко, типово британська набережна і т.д. Старе місто, власне, як район – це кілька кварталів з старовинними китайськими будівлями, а Біхай нині зростає навіженими темпами, забезпечує 30% ВВП Китаю, і на кінець 2010 р. міг похвалитися тим, що в цій фінансово-інноваційній зоні мають свої відділення 285 з 500 найбільших світових компаній (Fortune Global 500).
Тянцзинь – це метрополіс і одне з п’яти центральних міст Китаю, розташоване на відстані 120 км від Пекіна і східною п’ятою торкається Жовтого моря, побратим українського Харкова. Місто умовно поділено на дві частини: старе місто і нову частину – Біхай. І ще – одного дня катастрофічно мало. Місто дуже велике, і всілякі цікавинки розкидані дуже щедро по всій території, дуже шкодую, що ми не провели там хоча б два дні, бо там є що подивитися. А тепер цікаве у подробицях.
Ще одна незла Тянцзинська забава - Tanjin Eye. Єдине в світі оглядове колесо споруджене на мосту і одне з найвищих у світі (висота – 120 метрів, програє лише Singapore Flyer – 165м, Star of Nanchang – 160м і London Eyе – 135м.) Уперше колесо завертілося 2008р над річкою Хайхе і мостом Yongle, повний оберт колесо робить за 28 хвилин (ті самі, за які швидкісний поїзд долає відстань Пекін-Тянцзинь), на ньому розташовано 48 кабінок, в кожній з яких може розміститися 8 осіб.
Травемюнде, яке колись було окремим містечком, уже давно є районом Любека. Колись, далекого 12го століття, все починалося з фортеці на місці, де річка Траве впадала у Балтійське море. Як і годиться, фортеця розрослася у містечко, яке у 1329р. Любек купив за 1060 любекських марок (оце я розумію масштаб торгівлі), і відтоді «Балтійська рив’єра» є частиною столиці Ганзи. Нині – це курорт і найбільший німецький паромний порт на Балтійському морі зі сполученнями зі Швецією, Фінляндією, Латвією, Естонією і Росією.
Що мене найбільше вразило у любекських закладах – їх домашність. Вони абсолютно непретензійні, затишні, і кухня, і офіціанти там такі, всі приходять, як додому, замовляють без меню (яке, мабуть, не оновлюється сто років і існує лише для туристів, в одній з пивниць меню, яке нам видлубали з шухлядки, було вкрите пристойним шаром пилу – ніхто його не мацав уже сто років), сміються, теревенять, а при вході стоять тримачі парасольок з парасольками, якщо, не дай Боже, піде дощ, а гість без своєї. Все одно поверне.
У Любеку у нас було 2 спеціалізації – пивниці зі своїм фірмовим пивом і паби з гінесом (між іншим, найбільш імпортоване пиво Німеччини). Кажуть, що в середині 15-го сторіччя у Любеку було близько 180 (!) броварень, але зараз їх практично не лишилося взагалі.
Трохи про пиво – німецьке в Любеку чомусь наливають по 0,2 і 0,4, після Баварії, де наливають 0,5 чи мас (літр) це було дуже і дуже дивно. Крім пива у чистому вигляді приблизно половина відвідувачів закладів п’є Alsterwasser – пиво з лимонадом або сиропами. Легенди виводять назву цього напою від озера Альстер у Гамбургу, чистого і прозорого, у Баварії цьому пивокомпоту є свій відповідник – Radler. Крім лимонаду можуть жахнути коли, і тоді це перетворюється на Diesel – а отакий нам подали в Café am Theater (www.cafeamtheater.de, Beckergrube 13-17), з персиками і сиропом (кафе італійського спрямування з купою пасти, піци і гігантськими порціями).
У Любеку у нас було 2 спеціалізації – пивниці зі своїм фірмовим пивом і паби з гінесом (між іншим, найбільш імпортоване пиво Німеччини). Кажуть, що в середині 15-го сторіччя у Любеку було близько 180 (!) броварень, але зараз їх практично не лишилося взагалі.
При всій різноманітності шпилів Любека випертися нагору можна лише в одному випадку, і то, навіть не випертися, а по-читерські піднятися ліфтом – на костьол Св.Петра St.Petri. (www.st-petri-luebeck.de, Schüsselbuden 13), перша письмова згадка про який датована, на хвилиночку, 1170 роком. Частково зруйнована під час ІІ Світової, і згодом відбудована, ця споруда у мене викликає значно міцніші асоціації з галерейно-виставковою площею, ніж культовим об’єктом, біла, світла, простора і повітряна, що й не дивно – там регулярно проходять концерти і вистави. Висота башти – 108,22 м., але оглядовий майданчик значно нижче (на висоті всього 50 метрів), але звідти прекрасний краєвид, а за хорошої погоди, кажуть, видно аж до самого морька – до Травемюнде. Чого плескати язиком, тре дивитися, тільки ще трошки інформації: оглядовий майданчик працює щодня крім Різдва і передноворічного дня, з жовтня по березень з 10 до 19, з квітня по вересень з 9 до 21 (аж шкода, що це настільки північні краї, що темніє там пізно, і помилуватися виглядом нічного підсвіченого Любека можна хіба що взимку. Вартість квитка – 3 євро.
Jen Lin-Liu “Serve the People: A Stir-Fried Journey Through China”
As a freelance journalist and food writer living in Beijing, Jen Lin-Liu already had a ringside seat for China’s exploding food scene. When she decided to enroll in a local cooking school—held in an unheated classroom with nary a measuring cup in sight—she jumped into the ring herself. Progressing from cooking student to noodle-stall and dumpling-house apprentice to intern at a chic Shanghai restaurant, she finds poor young men and women streaming in from the provinces in search of a “rice bowl” (living wage); a burgeoning urban middle class hungry for luxury after decades of turmoil and privation; and the mentors who take her in hand in the kitchen and beyond. Together they present an unforgettable slice of contemporary China in the full swing of social and economic transformation. Я люблю, дуже люблю книжки гастрономічно-соціальні подорожі. От щоб в ній і рецепти були, і про історію кухні, і цікаві подробиці з життя аборигенів і т.д. І тут все це є. А ще особлива мімішність цієї книжки в тому, що наш майстер-клас у Пекіні проводив кухар, один з героїв книжки (Yay!) – а це завжди якийсь космічний для мене особисто досвід, зустрічати персонажів-людей і персонажі-міста вживу. Дуже цікаві подробиці.
Як не лишитися голодним у Китаї? Дуже просто: бути уважним і не вірити міфам, серед яких найрозповсюдженіші – про тотальну антисанітарію, повзучих і неїстівних гадів і ненормальні смаки китайців. Так, на ринках вам пропонуватимуть смажених скорпіонів, лялечки шовкопрядів й іншу екзотику, але будьте упевнені, що це все розвага для туристів, і самі китайці такого не їдять.
Після того, як я начиталася книжок про китайську кухню, її історію і розповсюдження по світу, а також те, що практично все, що готується за межами власне Китаю – вся ця купана в олії локшина, жирне м’ясо, щедро пересипані перцем (до повного оніміння смакових рецепторів) страви – не мають жодного стосунку до справжньої китайської кухні, я не могла пройти повз тисячу і одну куховарську школу Пекіна.
Головна сувенірна одиниця Любека – марципан компанії Niederegger. Дивно, але минулого року під час розвідки фігурувала легенда про те, як в середньовіччі лютував голод, і за відсутності зерна «хліб» ліпили з марципанової пасти (навіть зараз добра половина марципанів виготовляється у формі видовженого хлібного буханця), і приписували винайдення марципану саме мешканцям Любека.
Ви не думайте, що як почався Любек, то закінчився Китай. Ні-ні, його ще багато, це у мене руки короткі. Потроху згадуватиму другий най-най пункт подорожі - китайську кухню.
Машинний переклад китайських меню - знаний лол, але я все одно не могла стриматися від дурнуватого гигикання, і привезла ще парочку, побачених на власні очі.
Все почалося з reference braised Ukraine - я навіть не уявляю, що б це могло бути, на вигляд не визначиш, куштувати було стрьомно, а набір китайських ієрогліфів нічого не пояснює
small scum porrige - гм-гм
the Beijing taste paste collapses soon
the gold medal fries small ball with no result - ось вона, їжа 21 століття, без результату - жодних відкладень, жодних калорій
white potato eggplant mud - ага, грязючки не бажаєте?
the incense burns the basin - а ви уявляєте, що воно зробить зі шлунком, якщо навіть мисочку палить?
Фото докази:
Скажу відверто, подорож ця чекала своєї черги досить довго – квитки ми купили ще в жовтні, і переліт на двох туди і назад обійшовся у 1300 грн (у посольстві візовий офіцер зробила круглі очі – «це шо на двох?» - і довго допитувала подробиці, про віз-клаб і т.д.).
З проживанням складалося гірше – всі квартири, які нас цікавили, були зайняті (а це 6 чи 8 власників, не пам’ятаю точно), чи то через небажання брати нас на 3 доби, чи то через наближення Фестивалю Гавані (найбільшого у світі), не знаю. Врешті-решт, жили ми в Любеку у Ferienhaus Wiethuchter (хороше розташування (щоправда, у Любеку, здається, поганого бути не може з такими відстанями), цікаві номери, але незручна кухня, хазяйка німецькою не говорить, лише її донька (?), яка буває досить рідко, оплата лише готівкою, при чому сума, яку ми заплатили, була не сумою, вказаною на сайті під час бронювання, а з’ясувати, за що переплата, який це податок і т.д. не було можливості, бо хазяйка не говорить), а у Гамбурзі – в City Apartment Hotel Hamburg (прекрасне розташування: зелений тихий район, 3 хвилини до метро (2 зупинки від центрального вокзалу), 8 хвилин до супермаркету, 8 хвилин до Альстера, приємні номери з кухнею, хазяїн прекрасно говорить англійською, загалом задоволені)
З аеропорту в Любек зручно добиратися поїздом (автобус хоч і йде частіше, але їхати довше, і народу менше, ніж в автобусі), станція знаходиться під мостом (спуск на ліфті), ліворуч від аеропорту. Вартість квитка і там і там буде однаковою – 2,90 євро на одну особу.
Але увага! Обов’язково запасіться або монетками, або купюрами не більше 10 євро, бо 20ки автомат не приймає, наші картки не бере, а чи видасть десятку банкомат в аеропорті – хто його знає. Взагалі з картками в Любеку погано – їх не беруть практично ніде, треба знімати готівку у банкоматах. Транспортом у Любеку доведеться користуватися хіба що для поїздки у Травемюнде, або сусідні міста, весь центр (і не лише) приємніше, зручніше і логічніше оглядати у піших прогулянках, він невеличкий і затишний, навіть офіційне гасло виглядає так – «Ласкаво просимо до Любека – міста коротких відстаней».
Місто душевне, комфортне і радісне для ока – такої кількості шпилів на метр квадратний я не бачила ніде, брунатна цегла будинків так і вимагає назвати це місто марципановим у шоколаді, його так і хочеться смакувати. Так, якщо давати прізвисько Любеку, це буде «марципанове містечко», не лише завдяки основної статті експортну – продукції марципанової фабрики Niederegger, але й загальній атмосфері, усе навколо іграшкове, казкове, наче зі сторінок «Лускунчика».
З інформацією в Любеку так-сяк, є туристичне бюро – прямо за мостом скульптур і перед Гольстентором, там можна поспілкуватися і з’ясувати, що більшість турів, екскурсій і тд. ведуться англійською лише у високий сезон – з червня місяця, тому на екскурсію в ратушу ми не потрапили. Але на всі можливі запитання вам радо нададуть відповідь, допоможуть, чим зможуть і докладуть усіх зусиль, щоб перебування в місті було комфортним. У бюро є сайт де можна почитати, просвітитися наперед, спланувати свої прогулянки і замовити безкоштовні буклети (я не знаю, як наші взагалі до нас дійшли, бо їх відправили у Russland O_o).
Якщо кортить медитативно-прогулянкового, неспішного відпочинку – вам сюди. А якщо ви велосипедист, то взагалі фантастика, навколо міста така природа, такі краєвиди, поруч морько, озера й ідеальні дороги.
Погода, як і годиться у місті поблизу моря, дуже мінлива. Можна зранку розплющити очі, подивитися з ліжка у вікно, побачити синє-синє небо, потішитися з того, а поки поснідаєш і вийдеш – уже все закрили хмари. І так кілька разів на день. Тому деяких будівель у нас по 4 знімки – з сірим небом, з ясним небом, з гарними хмарками і вночі :)
Вільне ганзійське місто Любек (офіційна назва між іншим, оскільки саме Любек був столицею Ганзи) стало першим німецьким містом, заснованим на узбережжі Балтійського моря (умовно, бо до моря близько 17 км), і сталося це далекого 1142р. В епоху Середньовіччя та на початку Нового часу Любек був другим (після Кельна) за розміром, значенням і впливом містом Центральної і Північної Європи. І інколи думається, що відтоді нічого не змінилося на цих чудовезних брукованих вуличках (хоча, звісно, тоді не було ні H&M, ні решти крамниць, які зараз ховаються у історичних будинках), мене особисто просто зачаровує темна цегла, особливо, коли частина її – глазурована, а ще – коли з неї візерунки. Це прекрасне шпилясте старе місто, оточене річкою Траве, єдине, що більш-менш уціліло на півночі Німеччини під час ІІ Світової, потрапило до Переліку світової спадщини ЮНЕСКО. І воно прекрасне.
Якщо не енциклопедично, то Любек це:
- купи музичних шкіл і аптек
- шпилі-шпилі, які видно ще з аеропорту
- кораблики! (історичні, відреставровані, у приватному володінні і на них інколи катають)
- вузькі вулички-коридори-лабіринти
- пекарні і ще раз пекарні
- парасольки для відвідувачів у закладах і крамницях
- затишок
Фото невдовзі
З проживанням складалося гірше – всі квартири, які нас цікавили, були зайняті (а це 6 чи 8 власників, не пам’ятаю точно), чи то через небажання брати нас на 3 доби, чи то через наближення Фестивалю Гавані (найбільшого у світі), не знаю. Врешті-решт, жили ми в Любеку у Ferienhaus Wiethuchter (хороше розташування (щоправда, у Любеку, здається, поганого бути не може з такими відстанями), цікаві номери, але незручна кухня, хазяйка німецькою не говорить, лише її донька (?), яка буває досить рідко, оплата лише готівкою, при чому сума, яку ми заплатили, була не сумою, вказаною на сайті під час бронювання, а з’ясувати, за що переплата, який це податок і т.д. не було можливості, бо хазяйка не говорить), а у Гамбурзі – в City Apartment Hotel Hamburg (прекрасне розташування: зелений тихий район, 3 хвилини до метро (2 зупинки від центрального вокзалу), 8 хвилин до супермаркету, 8 хвилин до Альстера, приємні номери з кухнею, хазяїн прекрасно говорить англійською, загалом задоволені)
Місто душевне, комфортне і радісне для ока – такої кількості шпилів на метр квадратний я не бачила ніде, брунатна цегла будинків так і вимагає назвати це місто марципановим у шоколаді, його так і хочеться смакувати. Так, якщо давати прізвисько Любеку, це буде «марципанове містечко», не лише завдяки основної статті експортну – продукції марципанової фабрики Niederegger, але й загальній атмосфері, усе навколо іграшкове, казкове, наче зі сторінок «Лускунчика».
Коли дуже хочеться чогось цікавого, коли не страшно експериментувати зі смаками, і взагалі, коли дуже хочеться чогось нахімічити, буває, трапляється отаке. Знадобляться, на одну особу:
- 1 міцна груша -
1-2 смужки бекону (залежно від розміру груші)
- шматочок сиру з пліснявою, кількість залежить від смаку, але грам 10-15 буде ок
- перець
- спеції за бажання (орегано, чебрець, тощо)
- зубочистки, замочені у воді, щоб сколювати неслухняний бекон
- кілька мигдаликів чи ядер волоського горіху
З урахуванням наведених продуктів, порція на одного виходить десь 10 грн. І моя порада - економити на беконі не варто.
Два мої найбільші враження від Китаю – китайська кухня і Великий китайський мур. Ото шо великий, то великий, заперечень нема. Ця фантастична споруда (одне з семи середньовічних див світу – виявляється, цих переліків див віз і візочок, між іншим) не просто велика, вона величезна – завдовжки 8851,8 км, з яких 6259,6 км – власне стіна, 359,7 км – траншеї і 2232, 5 км – природні бар’єри, як то горби і річки. Ви собі таке уявляєте? Я от коли побачила на власні очі, то подумала: «Ото не було чим зайнятися» :)
Це не двері будинків, це двері у лабіринти дворів і двориків між будиночками, які зрослися боками, спинами, двері в окремий світ, на іншу планету, в іншу епоху
Як добре, коли є час поколупати фото і розказати вам щось нове. Я коли побачила ці цукорки, забажала їх з силою неймовірною, тому була знайдено і впольовано тахіну - у двох місцях, між іншим. Одна в крамниці "Дуккан" на розі Жилянської і Тарасівської (42 грн за 450 г) і в інтернет-крамниці отут.
Отже, знадобляться:- 100 г нуту
- 3 ст.л. тахіни
- 1,5 ложки меду
- 1 ч.л. цинамону
- 100 г шоколаду
- 20-25 г масла
Тобто, собівартість цукерок десь 18 грн за 19-20 штук завбільшки з середній волоський горіх. А смакота-а-а...
Літній палац – це не те щоб палац, а величезний парк (2,9 км.кв), три чверті якого займає озеро Кунмін. Озеро, між іншим, рукотворне, а з землі, виритої під час його облаштування, насипали той самий пагорб Довголіття, на якому вервечкою розташувалися храми і павільйони.
Заборонене місто (紫禁城 Пурпурове заборонене місто або Гугун 故宫) - найбільший палацовий комплекс у світі – 720 тис. м. кв на хвилиночку – і головний палацовий комплекс китайських імператорів з XV до початку XX століття.
Без сумніву, найбільш відвідувана і визначна туристична атракція Пекіну, першою з усіх китайських об’єктів занесена до списку всесвітньої спадщини людства ЮНЕСКО (у 1987 р.). Описується одним словом, як і вся наша китайська подорож – масштабно! Друге слово – пишно. Третє – однаково. Боюся, я вас розчарую, але далеко не імператорський палац сподобався мені найбільше. Так, попервах він просто ошелешує розміром, пишністю, вишуканістю візерунків, але всі вони однакові для європейського ока, і досить швидко замилюються. Ми припустилися небезпечної помилки – пройшли палац навпростець, і він встиг нам набриднути, через що ми не пішли вештатися закапелками, не потрапили у музей, не побачили найбільшу колекцію годинників у світі. Але хто ж лікар. Покажемо, що бачили ми.
Починається все це з кас.
Як можна було здогадатися, транспорту у місті, населеному 19,5 мільйонами людей, достатньо.
Перший день на нас всі витріщалися не лише тому, що ми іноземці, а й тому, що ми на всіх пішохідних переходах за звичкою стояли на червоному світлі. Бо на перший погляд рух у Пекіні абсолютно хаотичний і непідвладний принципам ПДР, всі їдуть і йдуть на будь-яке світло, зелене, жовте, червоне, і роблять це на маленьких вуличках і на шестирядних дорогах. Згодом з’ясувалося, що тут діє пріоритет повороту, тому навіть якщо ви йдете на зелений, пильнуйте, чи не завертає хто з крайнього ряду, бо будете неправі саме ви. Не знаю, яка статистика ДТП в самому Пекіні при такому видимому безладі, але інтернети кажуть, що по всьому Китаю цифри дуже високі, і смерть на дорогах називають основною причиною смерті людей у віці від 15 до 45. Але з особисто баченого – ніхто не «лихачить», всі їздять з нормальною швидкістю, пішоходам сигналять і пригальмовують, тобто якось воно все врівноважується. 
Наступне загальне, про яке варто знати – Yikatong – єдина картка громадського транспорту. Вона коштує 20 юанів, в інтернеті пишуть, що її можна потім здавати, але у нас не вийшло – кілька разів віддавали її у віконце, але результату не добилися. Діє в автобусах (міських і міжміських), тролейбусах і метро. Купувати треба по одній на пасажира, користуватися однією на двох, як нашими безконтактними, не вийде. У нас обидві лишилися, тому якшо шо - свистіть.
Найзручніший і найзрозуміліший для іноземного туриста транспорт – метро. На сьогодні підземка – це 15 ліній метро, 190 станцій і загальна довжина 372 кілометри. Перший поїзд вирушає близько 5ї ранку, останній – після 11 вечора. Вартість квитка – 2 юані, незалежно від відстані поїздки і кількості пересадок, вартість однакова, як для стандартних квитків, так і для Yikatong. На вході на кожну станцію відбувається security-check – сумки пропускають крізь рентген, всіх і кожного, без винятків і у час пік. До речі, про час пік – такого натовпу, як у нас, навіть близько немає, у вагонах люди набиваються досить щільно, але все одно їх менше, а таких пробок, як у нас на переходах між станціями, взагалі немає. Переходи дуже довгі і часопоглинальні – вони не сполучають лінії безпосередньо, переходи виходять практично на поверхню (рівень звичайного підземного переходу), треба протопати ще, і вже потім спускаєшся знову на потрібну лінію. Заблукати чи загубитися в Пекінському метро неможливо, воно надзвичайно турист-френдлі: оголошення і написи станцій дублюються англійською, на платформах встановлено мапи з позначеннями, який вихід (А, B, C, D тощо) на яку вулицю виходить, у самих вагонах електронні схеми, на яких зображено всю лінію, відмічено пересадочні станції, а також відстеження, на якому перегоні (між якими станціями) їде поїзд, переходи-табло-стрілочки зрозумілі і зручні. Єдиним непорозумінням може стати кільцева лінія, але і до неї швидко звикаєш. На старих лініях все, як у нас (окрім того, що так не трясе і не гримить), на нових платформу і потяг розділяє прозора стіна з дверима, які відкриваються лише після зупинки потяга – безпека, і все таке. Перед дверима, а на станціях без них – просто через однакові проміжки, на підлозі нанесено розмітку входу-виходу біля якої в чергу (!) стають пасажири. Між вагонами немає дверей, весь поїзд виходить одним дооооовгим вагоном, яким можна пересуватися. Найменший період очікування - 2 хвилини, скільки чекати на наступний потяг сповіщають на інформаційних табло, Щодо квитків. Можна купувати одноразові картки в автоматах або у касах, але не купуйте їх з запасом! Квиток, куплений таким чином, діє лише на всіх зі станції, на який ви його купили. Найзручніший варіант – користуватися Yikatong і поповнювати її на потрібну кількість юанів через касу – мова жестів і купюри відповідного поповненню номіналу рулять. До 10 юанів поповнюється без проблем через касу, на 20, 50 чи 100 юанів – через квиткові термінали.
Отакі мапи і чудові лайтбокси на станціях.
До метро, власне до станції Dongzhimen, «підсмоктується» аеропорт-експрес, який курсує між Пекіном і аеропортом. Вартість квитка – 25 юанів, інтервал – кожні дванадцять хвилин, рух починається о 6 ранку від Dongzhimen, останній поїзд в 23: 10 з Т2 (другий термінал). Маршрут слідування - Dongzhimen, Sanyuanqiao, T3 і T2 і назад. З другого терміналу (в якому сідають і Аеросвіт, і Аерофлот) поїзди починають ходити о 06: 35 від точки B2 (Parking Garage No. 2). Потестувати його ми нагоди не мали, оскільки ні приліт, ні відліт не попав на час роботи експресу.
Таксі у Пекіні водяться у кількостях просто неймовірних і їздять, не побоюся цього слова, косяками. Є таксі реєстровані (однакові, одного кольору, з однаковими наліпками і цінами, таксометрами і чеками за поїздку) і нереєстровані. Основний тариф реєстрованих – 10 юанів перші 3 км (нараховується одразу, як «посадочні») і далі 2 юані/км. Після 15 км тарифікація збільшується на 50%, але лише на після15км-відстань. Нічний тариф (з 11ї вечора і до 5ї ранку) – посадочні 11 юанів і 2,4 юані/км. Якщо хочете користуватися таксі, потрібно мати в обов’язковому порядку візитку готелю (якщо хочете їздити таксі додому) або назви потрібних місць китайською, бо таксисти не говорять практично взагалі. Не ведіться на неавторизоване таксі, навіть якщо вони кажуть, що є таксометр. Нас такий товариш покатав з аеропорту в готель за 277 юанів (таксометр таксометром, але ви і гадки не матимете, який тариф туди закладено), у той же час, коли з готелю в аеропорт ми доїхали за 91 юань. Пересуватися вночі Пекіном (бо метро вже не працює) нам обходилося у 30-40 юанів. Проблема була в тому, що нас таксисти дуже часто не хотіли брати, бо ми жили в хутоні, а заїжджати туди трохи проблематично, але ніякі тицання пальцем у станцію метро на візитці теж не допомагали, мовляв, нас хоча б туди. Інколи брала нас 7-8 машина. Тому, якщо ви збираєтеся пізно гуляти або часто користуватися таксі, селіться на якійсь великій відомій вулиці, буде простіше. Незлим буде мати з собою роздруківки з китайськими назвами туристичних цікавинок, до яких вам хотілося б теж добиратися на таксі, щоб порозумітися з водієм. Але в обов’язковому порядку про всяк випадок майте з собою візитку готелю і роздруковану назву аеропорту (включно з терміналом, з якого летітимете).
Три штуки у випадковому кадрі
Система автобусів і тролейбусів доступна або дуже завбачливим туристам, або тим, хто має постійний вихід в інтернет. Чому. Тому що англомовної мапи автобусно-тролейбусного руху не існує в природі. Взагалі. Так само, як і написів на зупинках. Єдиний варіант користуватися цим видом транспорту – брати ґуґл, і прокладати маршрут від точки до точки. Він з цим порається прекрасно, але для того потрібен онлайн. Тобто, або ретельний прорахунок маршруту в готелі, або смартфон з 3Ж.
Крім того, знайте, що система загальних зупинок не діє в Пекіні. Тобто, скажімо, якщо у нас зупинки – практично для всього транспорту всіх номерів, то там зупинки розкидані і вони у різних містах для різних номерів автобусів-тролейбусів, навіть якщо вони їдуть однією й тою самою вулицею, це теж добряче заплутує. На зупинках – щити з номерами маршрутів і зупинками маршруту (все китайською, без розкладу), асфальт розкреслений на секції, де написано номер маршруту, всі шикуються у чергу і чекають на свій автобус на відповідній ділянці зупинки. Автобуси переважно нові і чисті. Вартість квитка по місту – 1 юань готівкою чи 40 «копійок», якщо оплачувати Yikatong. Вхід – через передні двері, оплата водію або притисканням картки до зчитувача. Не в усіх, але є табло, де пишуть зупинки китайської і англійською, те саме з об’явами. Натовпів не помітили. Сітка маршрутів дуже розгалужена, і якщо мати доступ до google-maps, то пересуватися зручно і досить швидко.
Ну і залізниця. Вокзалів у Пекіні кілька, тому виїзди треба планувати з урахуванням того, куди вам добиратися на початкову точку маршруту. Скажімо, в Бадалін, на Стіну ми вирушали з Північного вокзалу, в Тіаньцьзин – з Південного. Залізничні сполучення з Пекіну є звичайні і швидкісні (в Тіанцьзин і Шанхай). Більш детально про поїзди я розповім в окремих дописах про ці міста, але в цілому: квитки доводиться купувати безпосередньо перед відправленням, на вокзал варто взяти з собою паспорт, і швидкісна залізниця – це круто.
Південний вокзал
Але крім усього вищезазначеного, тисячі китайців користуються велосипедами, мопедами, скутерами, гібридами їх між собою, гібридами з тачками, гібридами з кабінками і т.д. Такої кількості самопальних на вигляд засобів пересування я не бачила ніде. Але прокату велосипедів я ніде не бачила, якщо чесно, хоча, може просто не помітила. Для велосипедистів на дорогах окремі смуги і всякі плюшки. Але їздити з китайським принципом руху все одно лячно. Фотопідбірка згодом
Якщо є якісь питання по транспорту – питайте.
От наскільки у Кореї практично всі авто корейські - гордість, свідомість чи просто підтримка національного автопрому, настільки ж у Китаї авто - спосіб демонстрації статусу, практично всі авто іноземних компаній. Вочевидь, водити китайське авто ну капець як непрестижно. При чому, вочевидь не через якість (у нас он китайців вистачає). А от велосипеди, мопеди, електромобілі (?), найдивовижніші їх гібриди, заводського і кустарного виробництва якщо чесно, вражають фантазію. І їх стільки... Стільки! Оце наприклад, абсолютно нормальна картина.
Якщо вибрати одне-єдине слово, яке описувало б нашу подорож, це буде «масштабно». Ми виявилися абсолютно неготовими до того, що на нас очікувало, в плані розмірів, відстаней, часу на пересування. Мій досвід мандрів – це Європа, компактні «старі міста», де за бажання за 30 хвилин пішки можна дістатися будь-куди. Де на день можна напланувати 10 музеїв, і неспішно гуляти від одного до іншого, нікуди не поспішаючи. Де можна побачити щось цікаве «не за планом» і потім повернутися. Перші кілька днів у Пекіні ми буквально бігали, висолопивши язика, нікуди не встигали, губилися у парках і на станціях метро, а ноги просто відвалювалися, і вся ця метушня аж ніяк не сприяла спокійному отриманню мандро-задоволення. Вже день на 4й починається відчуття комфорту, коли ти більш-менш тверезо оцінюєш відстані, коли вже упізнаєш напрями гілок метро, з заплющеними очима можеш повернутися додому, і більш-менш знаєш, які номери автобусів ходять поблизу. Вже тоді починається такий щирий кайф, з’являється легке відчуття «тутешності». Але на 7й день нам вже тре було летіти додому, тому «добре, але мало». Їхати в Китай треба не менше, ніж на 2 тижні, перші кілька днів щиросердно віддати «адаптації», а потім вкушати всі радощі перебування на цій землі.
Мене завжди вабили далекі краї, екзотичні і геть інакші, але я належу до категорії «паркетних» туристів, хоча й не позбавлених авантюризму. Тобто, я за повну незалежність без зайвої опіки тур-агентств і екскурсоводів, але хочу цивілізованого відпочинку без наметів, комах у ліжку, з музеями, розклад роботи яких є в інтернеті, зручним транспортом, тощо. Тобто Індія по суті мене більше лякає, ніж притягує, вся цивілізована Японія вабить зі страшною силою, а Китай, Малайзія і т.д. – з перемінним успіхом. І от у світлі того, що Японія для нас поки що фінансово непідйомна, родинною радою було вирішено на день народження і річницю весілля податися до Пекіна.
Знаю, що зараз марно вести розлогі бесіди, довгий вікенд, всі роз"їхалися, але. Розкажіть мені, ви щось колекціонуєте? Не просто збираєте, якщо трапиться під руку (от я, скажімо, збираю, тобто не викидаю, подаровані листівки, але цілеспрямовано їх ніде не дістаю), а ретельно відстежуєте, витрачаєте на це гроші і отримуєте від того ні з чим незрівнянне колекціонерське задоволення? От ми поєднуємо приємне відчуття володіння з не менш приємними гастрономічними - ми колекціонуємо етикетки з-під пива. При чому не просто папірці, привезені друзями, тощо, а винятково пропущеного через свою печінку скуштованого особисто (тобто, друзі, везіть нам пиво, а не етикетки :Р)
Відень - це музеї, замасковані під палаци, і палаци, що прикидаються музеями
Якщо з вокзалу Франца-Йозефа сісти на приміську лінію S 40 (поїзд кожні 30 хвилин) або з того ж вокзалу, зупинки Хайлігештадт сісти на автобус 239 чи 241 (кожні 10-30 хвилин) то за 15 хвилин ви будете у симпатичному містечку, яке сховалося від Відня за пагорбом, вкритим виноградниками — Клостернойбург. Живе в ньому близько 24,5 тисяч осіб, і,в цілому, як на одноденну, неспішну і медитативну подорож він цілком годний пункт призначення.
Головна перлина і оздоба цього гарного зеленого міста на березі Думаю, перша згадка про яке датована 1108 роком, — монастир августинців, велична і розкішна споруда. Коли гілка Габсбургів розділилася на німецьку й іспанську, німецька лінія спроектувала монастир за зразком мадридського Ескоріалу. Але повністю задум у життя втілено не було, збудували лише одну частину з чотирьох запланованих, і на сьогодні монастир виглядає нео-готичним, а насправді є еклектичною сумішшю бароко, готики і нео-готики і романського стилю. І все це нереально красиво виглядає у вранішніх туманах — це я бачила знімки, за нашого візиту сонце шпарило так, що я думала, пропече дірку в голові, і це на початку жовтня. Насправді, у монастирі є на що подивитися, тематичні покої, бібліотека, знову ж, і винні льохи.
І вони чавлять, чавлять вино, які там пахощі!
На жаль, англомовна екскурсія лише раз на день у фіксований час, решта екскурсій німецькою, а ми мали лише півдня там, тому на монастир помилувалися зовні, а він ще й на реставрації зараз, що теж не сприяє спогляданню і неспішно потопали через місто на виноградники, дуже вже прониклися ними цієї подорожі.
Сам монастир має 25 га виноградників на прилеглих пагорбах, решта — приватні ділянки, на яких виноград вирощують місцеві. Монастирські землі виокремлюють у цілий "винний шлях" з мапою і відмітками, де яке вино, "просвітницько-інформаційними" табличками (читабельними на фото, до речі), з лавками і столиками на верхівці пагорба.
А крім того, в пику відомим таким містечкам, у Клостернойбурзі найбільша концентрація хойрігер (heuriger). Хойрігер — це ціла культура. Традиційно, це винарня, де вино робить хазяїн, і подає лише своє вино цього року (винний рік починається з 11 листопада), а на додачу можна перекусити чимось до вина, сиром, в'яленим м'ясом, тощо, тобто це радше “наливайка”, ніж повноцінний заклад, де можна поїсти. У цих хойрігер можна купити і молоде, і “старе” вино у пляшках, а ціни просто обійняти і плакати. Але халепа полягала в тому, що всі хойрігер починають працювати після обіду, тому нам так і не пощастило розжитися хенд-мейд вином. От цього Катцмаєра (яке прізвище, яке лого!) ми навіть знайшли у місті, але нікого не було вдома.
Другою за значенням місцевою туристо-цікавинкою є галерея Ессля, велика новобудова на березі Дунаю. Карл-Хайнц Ессль — засновник розгалуженої мережі bauMax (типу нашого Епіцентру) і меценат, зараз власник найбільшої приватної колекції сучасного мистецтва у країні. Коли повстало питання про експозицію, спочатку розглядали MuseumsQuartier у Відні, але через довгі суперечки стосовно потенційних змін в архітектурному ансамблі, Ессль плюнув і зробив окремий музей імені себе у Клостернойбурзі. Ну і для тих, кому цікаво, саме тут 1924 р. помер у санаторії Франц Кафка, зараз там встановлено меморіал, радше скромних габаритів. Там ми не були через брак часу.
Взагалі, я б рекомендувала їхати у Клостернойбург на цілий день — зранку можна оглянути цікавинки, монастир, галерею, або поки не спекотно -погуляти виноградниками, бо вони не захищені тінню, а ще там дуже старий ліс-заповідник, куди теж можна гуляти навіть в обід, дерева добре захищають від палючого сонця. А вже по обіді почати знайомство з трудами місцевих мешканців у хойрігер :)
І вони чавлять, чавлять вино, які там пахощі!
На жаль, англомовна екскурсія лише раз на день у фіксований час, решта екскурсій німецькою, а ми мали лише півдня там, тому на монастир помилувалися зовні, а він ще й на реставрації зараз, що теж не сприяє спогляданню і неспішно потопали через місто на виноградники, дуже вже прониклися ними цієї подорожі.
А крім того, в пику відомим таким містечкам, у Клостернойбурзі найбільша концентрація хойрігер (heuriger). Хойрігер — це ціла культура. Традиційно, це винарня, де вино робить хазяїн, і подає лише своє вино цього року (винний рік починається з 11 листопада), а на додачу можна перекусити чимось до вина, сиром, в'яленим м'ясом, тощо, тобто це радше “наливайка”, ніж повноцінний заклад, де можна поїсти. У цих хойрігер можна купити і молоде, і “старе” вино у пляшках, а ціни просто обійняти і плакати. Але халепа полягала в тому, що всі хойрігер починають працювати після обіду, тому нам так і не пощастило розжитися хенд-мейд вином. От цього Катцмаєра (яке прізвище, яке лого!) ми навіть знайшли у місті, але нікого не було вдома.