Travel. Run. Eat. Drink beer. Repeat.

Наша друга вилазка до океану була в напрямку Сінтри. Пряма електричка з вокзалу Россіо, вартість квитка - 1,7євро, якщо я не помиляюся, але дешевше, ніж до Кашкайша.
Найбільше (і я не стидаюся у цьому зізнатися) у Сінтрі нас цікавив 14 км трамвай до океану. Проблема полягала, що всі інтернети подавали абсолютно різну інформацію про розклад його руху, тому довелося їхати навмання. До кінцевої зупинки ближче йти не зі станції Sintra, a Portella de Sintra, трамвайні колії ховаються прямо за музеєм Sintra Modernarte-arte E Cultura Sa. Коли я побачила червоний писок, то аж підстрибнула на радощах, бо вичитала, що він ходить раз на годину.



Але рано тішилася. Це був резервний трамвай, який відпочивав, а власне, рейсовий поїхав 10 хвилин тому. І найвеселіше - у зимовий період (кінець березня все ще зимовий період О_О), трамвай відходить з Сінтри тричі на день: в 10:00, 13:00, 15:00. Назад відповідно в 11:00, 14:00 і 16:00. Тому довелося перейти дорогу і сісти на автобус 441, який слідує майже ідентичним маршрутом (зважте, що картка лісабонського транспорту на нього не діє, і треба купувати квиток). Дорогою ми наздогнали трамвай-утікач і розуміли, чому три рейси на день - всередині сиділо 2 пасажира (назад нас їхало троє).



Я десь вичитала, що Praia das Macas - один з найстаріших курортів Португалії, який дуже полюбляють британці. І чомусь в моїй уяві повставали колоніальні будиночки, ліпнина, сніжно-білі колони і балкони, щось поважне і масивне. Але ні. Нас зустріли повна тиша, пустеля і абсолютно звичайні маленькі будиночки, що подекуди осипалися. Вітальна група складалася з двох вусатих у смугастих рудих шкурках.



Але нам тільки радості з того - ніхто не заважає побаченню з океаном. Холодний мокрий пісок хапає за ноги, йому допомагають хвилі, і ось ти уже по литки у воді, і вітер солоний, і обличчя солоне, і смієшся, сам не знаєш чого, і тут - опа, а ти вже мокрий по пояс, бо хвиля підкралася, як підступний кіт, непомітно, але заскочила зненацька, і невідомо звідки долунає чоловічий голос "Не купайтеся, дуже холодно, вода +7", і ти регочеш, тому що краще за нього знаєш, що вода ДУЖЕ холодна, твоя шкіра кричить про це, і ти вилазиш (вибігаєш) грітися, як ящірка, на скелі. Добре, що соняячно і вітряно, і за півгодини все знову сухе, хоча і солоне і негнучке. І ти просто йдеш гуляти вздовж берега далі.



Нагулявшись і надихавшись синім (хоча, цього неможливо зробити - надихатись), ми повертаємося чекати на історичний трамвай (Атлантична електрокомпанія Сінтри якийсьтам волохатий рік!), який запізнюється хвилин на 15. Завантажуємося у єдиний вагон, і ще хвилин 10 стоїмо, і весь цей час я ще чую, як шумить океан, і бачу тонкий, і тим не менш помітний, серпанок води, який висить над пляжем - всі ці мільярди краплин, на які розпалися хвилі після зіткнення зі скелями, та й так і лишилися у повітрі. Але ось кондуктор збирає по 3 євро, видає квиточки, і трамвай рушає. Безумовно, для європейців це така забава - трамвай тріщить, рипить, стучить, скрипить, теленькає дзвіночком, колихається, трясеться - така екзотика, а я почуваюся, як на лінії Контрактова-Пуща. Тільки за вікном показують отаке. І водій трамваю не дрикає кумедно ногою, коли подає сигнал під час перетину доріжоку. 45 хвилин краси і реготу.



Сінтру ми, якщо чесно, подивилися одним оком бо погода остаточно зіпсувалася, температура впала, і почало сутеніти. Але сюди треба однозначно на весь день, бо такої кількості "гарних будиночків" я не бачила ніде. Замок на замку замком поганяє, при чому вони всі різної стилістики. Сінтра схожа одночасно на величезний парк, відкритий музей і місто-привид у зачарованому лісі, бо якщо в центрі досить людно і будинки реставровані, то варто відійти трохи вбік, і трапляються фасади, порожні всередині, або хатки з табличками "кімнати", але ти точно знаєш - з побитих вікон і пошарпаних стін - що сусідами будуть щонайменше щурі і привиди. Дуже різна вона, Сінтра. Але дуже красива.