Travel. Run. Eat. Drink beer. Repeat.

Одразу попереджу, що ні, весь півмарафон я не бігла, а його міні-версію, щось близько 8 км.
Відверто кажучи, такого задоволення від бігу у натовпі людей я ще ніколи не відчувала, було ідеально все - організація (за винятком старту), люди, вид з моста, унікальність ситуації, траса. Ендорфіни хіба що через вуха не перли.


Лісабонський півмарафон знаний тим, що саме тут було встановлено світовий рекорд 2010 року, який досі лишається чинним - 58:23. Траса ідеальна - вона вся рівна (для півмарафону), або рівна+ухил для міні-версії. Починається вона на Мосту 25го квітня - фантастичній споруді, 70 метрів над водою, довжиною 2,27 км, по якому в жоден інший день року не можна пройти пішки - міст лише для авто і поїздів на нижньому ярусі. І уявіть, як по цій підвішеній у повітрі стрічці, біжіть 35 000 людей у різнокольорових кросівках. Уявили? Важко? Я теж не могла уявити, поки не побачила.

Коли я дізналася, що він буде, звісно не могла прогавити таку подію. Та ще й ювілейний, 25й забіг. Ну і моя хронологія.

Січень - натрапила на подію. Ааааа! Це ж під час нашої поїздки! Реєстрація (рання - 25 євро).

11-18 березня - тестові забіги лісабонщиною, кайф від рівної поверхні вздовж Тежу. Дивуватися щодня більшій кількості зустрітих бігунів найрізноманітнішого віку, комплекції, кольору шкіри.

19 березня - величезна виставка Спорт-Експо, де відбувається видача стартових номерів і пакетів. Йдемо раненько, уявляючи, що треба за три дні встигнути впихнутися між океаном людей. Півтори години стояння у черзі - і я щасливий до виску власник номера-паліндрома 39593 (щоправда, без чіпа, чіпували лише півмарафонців), наплічника з футболкою, мапою, журналом з історією марафону, тисячею флаєрів на знижки від спонсорів, безкоштовного проїзного на громадський транспорт на день забігу - оце було дуже круто, адже дістатися до старту можна було винятково поїздом через міст, а до пересадочної станції теж добряче пиляти.

22 березня
7:42 - прокинутися, поснідати, не знати, куди себе приткнути, визирнути у вікно, потішитися відсутності обіцяного дощу і випхатися серйозно заздалегідь. Дорогою до вокзалу звернути собі шию, виглядаючи інших бігунів.

9:30 - Джеймс, канадієць, що приїхав у відрядження, питає, де пересідати на поїзд через річку. Шукаємо разом, жодних вказівників, жодних бігунів (щозафігня?), пристаємо до двох поліцейських, які мало не за ручку ведуть нас на іншу платформу, на який вже колихається строката юрма - а ось і інші учасники, фух.

9:45 - від споглядання повного поїзда людей з номерками у мене починається неконтрольоване усміхання. В цей же час Джеймс розпитує про туристичні принади Києва (ти з України? Не з Києва? О, у мене звідти шефиня), розповідає, що дізнався про забіг буквально вчора і одразу ж зареєструвався, але всю сувору канадську зиму не бігав, тому не розраховує на результат, а біжить просто for fun. Переконую його, що сама з тією ж метою.

10:10 - йдемо зі станції до початку моста. Випадаємо в осад від кількості людей. Усмішка з обличчя уже не сходить взагалі, сподіваюся, що люди не помітять. Бігуни наближають уже не ручаями, а стрімким потоком, біля пунктів контролю номерків (далі пропускають лише зареєстрованих учасників) вже пробка, і Джеймс смикає мене, мовляв, давай ближче до старту рухатися, бо з таким натовпом не просунемося ніколи. Всі ваяють себеньки, я не йду, а пересуваюсь перескоками, бо шило уже заважає йти спокійно. Знову всі розділяються на два потоки - мінімарафонці і півмарафонці. Після моста вони розбіжаться у різні боки, і надалі їх розділятиме встановлений спеціально з цією метою паркан, щоб одне одному не заважали.

10:25 - уже біжимо, і я краєм ока помічаю розтяжку start над головою, але чомусь натовп людей не зупиняється, з думкою "ну, мабуть, це якийсь попереджувальний старт, початок же о 10:30", я біжу далі, Джеймс вшкварив кудись уперед, я махаю рукою підтягнутим і незворушним полісменам у чорному (в чорній щільній формі в такий чудовий день, ото халепка), які ланцюгом стоять на першій ділянці моста, і розумію, що зупинятися ніхто не збирається, і це УЖЕ траса. Це єдине, що спантеличило і не сподобалося, де ж веселий відлік вголос, де оголошення забігу, але дуже швидко спантеличення вівитрюється, бо ти на висоті пташиного польоту над одним з найпрекрасніших міст землі, і сонце світить тобі прямо в пику, і вітер смикає за волосся, і люди навколо яскраві, теж усміхнені, у різнокольорових футболках, капелюшках, костюмах, прапорах, і ось ноги уже самі тебе несуть уперед, і шурхіт кросівок по асфальту і тупіт тисяч ніг, як биття величезного серця зливається в один ритм. Щастя роспирає зсередини, хочеться співати, обіймати всіх навколо - але на ходу це не дуже зручно.
Біжу у своє задоволення (як виявилося, з середнім кроком 5:30), бо намагатися обігнати когось при такій щільності ніг на метр квадратний, плюс ще й під ухил не те що немає сенсу, а й небезпечно. Спускаємося з моста, виходимо на пряму набережної і тут починаються болільники. Вони кричать, аплодують, скандують, свистять, тримають плакати, а невдовзі вздовж траси зявляються сцени з рок-гуртами, традиційними виконавцями фадо, дівчатами в циліндрах, і ще, і ще.
І ось попереду починають виднітися надуті "ворота", і спочатку думаєш, що це фініш, але ні, там ще одні, а за ними ще кілька - спонсори. Тому все ще не пришвидшуюся, хоча можна було б - щільність людей уже значно менша. Але ось і поворот, а там - величезними літерами - МЕТА. І я починаю реготати, і від того вповільнююся, хоча навпаки треба красиво вшкварити гірською ланню, бо це португальською ФІНІШ. І там ось.

 

11:06 - організація фінішу досконала. Ніяких болільників на навколофінішній ділянці, всі фінішери проходять 20 метрів і розділяються на кілька коридорів, на першому людському "турнікеті" всі отримують медальку, за кілька метрів далі - ще один наплічник з пляшкою води, батончиком і гелем, наступний - банан, і ще далі - о щастя - морозивко. Після кожного коридору - їх здається, 6 потоків, величезна галявина, де можна валятися, розминатися, їсти своє морозивко, або вибігти за її огорожу і кинутися обійматися зі своєю групою підтримки. Видихаю, я щаслива.

Мушу сказати, що коли ми їхали додому перевдягатися, то з вікна електрички, яка йшла повз трасу, було видно тисячі і тисячі людей, які просто гуляли трасою. Бабусі, мами з візочками, цілі родини - з стартовими номерами, але ніхто не біг. Підозрюю, бажання прогулятися мостом раз на рік настільки спокусливе, що можна і стартовий внесок за це заплатити.

Вибачте за мобілофоточки.