Карлос Руис Сафон "Тень ветра"
Я поблагодарил сеньора Ремихио за интересные сведения и направился вниз по проспекту до Сан-Хервасио. Глядя вверх, я видел, как гора Тибидабо встречает рассвет, закутавшись в прозрачные облака. Мне вдруг захотелось подняться на фуникулере на самую вершину до старого парка аттракционов и затеряться там среди каруселей и павильонов с игровыми автоматами, но я обещал отцу быть в лавке вовремя.
І я розумію це бажання.
Макс Фрай "Одна и та же книга"
...вот, Барселона — город для жадных, тут слишком мною роскошной архитектуры, слишком много живописных забегаловок и разрисованных ставен, тысячи восхитительных закоулков и дворов, сотни тысяч их великолепных обитателей. Все это надо глотать большими кусками, ходить — стремительно, глазеть — неутомимо, причем лучше всего — сверху. С крыши Casa Mila la Pedrera — лучший вид на этот город, гораздо круче даже, чем если в бомбардировщик сесть, никакого сравнения с бомбардировщиком, при всем моем уважении к боевой авиации.
А ще Борн буває кольоровим.
Карлос Руис Сафон "Тень ветра"
День выдался чудесный: ясное лазурное небо, свежий прохладный ветерок, пахнувший осенью и морем. Больше всего я любил Барселону в октябре, когда неудержимо тянет пройтись, и каждый становится мудрее благодаря воде из фонтана Каналетас, которая в это время чудесным образом не пахнет хлоркой."
І це правда. Хай жовтень видався спекотним, як наше літо, повітря гаряче, густе, напоєне ароматами моря, риби, їжі, вина, і ти загусаєш у ньому, як комашка у бурштині, і не хочеш ворушитися, не хочеш нікуди йти, лише мліти у цьому підсвіченому безтурботними усмішками людей місті, яке накриває хвилею. І я присягаюся, що бачила цей фонтан і фотографувала його, але не можу знайти цієї знимки, і хай не куштувала його води, але Барселона міцно обійняла мене і не відпускає, не відпускає, хоча минув уже тиждень, а здається – рік, а то й кілька, але не відпускає, і, боюся, не відпустить ніколи. І серед усіх кварталів, якими ми встигли проплисти, найбільше мені запав у серце Борн. El Born, один з чотирьох кварталів Старого міста, лабіринт непристойно і водночас інтимно вузьких вулиць, залитий по вінця крихітними атмосферними закладами, дизайнерськими крамницями і бутіками, собаками, людьми, графіті, випраною білизною, каталонськими прапорами, арками і закапелками, о, Борн. Водночас ультрамодний і невиправно давній, мережаний неприбраними вулицями і вичепуреними музеями, і невкладаний у слова, і невкладаний в нулики і одинички, бо банальне клацання фотоапаратом теж ніколи не передасть того Борна, який ти бачиш на власні очі, вдихаєш з повітрям (не завжди приємним на запах), торкаєшся і розчиняєшся. Вдень сутінковий – будинки стоять так близько один до одного, що сусідки можуть позичати цукор у хазяйок з сусіднього будинку через вікно – і мовчазний, Борн ввечері перетворюється на багатоголосся, мережане ліхтариками, свічками, лампами, сяянням вітрин, барних стійок (так, більшість з них мало не на вулиці), сміх і випромінюване тепло, тепло, безтурботність і радість. Ну і що, що сієсти практично вже немає, бо працюють всі, хто має роботу, ну і що, що економіка трясеться, як на верхівці вулкану, але день хороший, життя триває, поруч друзі – чому ж не радіти? Як я люблю людей за це, коли вони вміють радіти не дивлячись ні на що. І Борн – це таке місце. Це не Ла Рамблас, де ходять-сидять-їдять практично на 90% туристи. У Борні почути англійську/французьку/німецьку/свій варіант чути рідко, там в основному відпочивають місцеві. І ти пливеш (бо таки пливеш, підхоплений духом міста) повз них, повз музеї, повз прекрасні будинки і собори, повз ріки веселощів і не почуваєшся чужим і зайвим, бо і ти цієї миті щасливий.
Багато слів і мало фото - ось що робить зі мною Барселона. Зараз Борн сутінковий.
І це правда. Хай жовтень видався спекотним, як наше літо, повітря гаряче, густе, напоєне ароматами моря, риби, їжі, вина, і ти загусаєш у ньому, як комашка у бурштині, і не хочеш ворушитися, не хочеш нікуди йти, лише мліти у цьому підсвіченому безтурботними усмішками людей місті, яке накриває хвилею. І я присягаюся, що бачила цей фонтан і фотографувала його, але не можу знайти цієї знимки, і хай не куштувала його води, але Барселона міцно обійняла мене і не відпускає, не відпускає, хоча минув уже тиждень, а здається – рік, а то й кілька, але не відпускає, і, боюся, не відпустить ніколи. І серед усіх кварталів, якими ми встигли проплисти, найбільше мені запав у серце Борн. El Born, один з чотирьох кварталів Старого міста, лабіринт непристойно і водночас інтимно вузьких вулиць, залитий по вінця крихітними атмосферними закладами, дизайнерськими крамницями і бутіками, собаками, людьми, графіті, випраною білизною, каталонськими прапорами, арками і закапелками, о, Борн. Водночас ультрамодний і невиправно давній, мережаний неприбраними вулицями і вичепуреними музеями, і невкладаний у слова, і невкладаний в нулики і одинички, бо банальне клацання фотоапаратом теж ніколи не передасть того Борна, який ти бачиш на власні очі, вдихаєш з повітрям (не завжди приємним на запах), торкаєшся і розчиняєшся. Вдень сутінковий – будинки стоять так близько один до одного, що сусідки можуть позичати цукор у хазяйок з сусіднього будинку через вікно – і мовчазний, Борн ввечері перетворюється на багатоголосся, мережане ліхтариками, свічками, лампами, сяянням вітрин, барних стійок (так, більшість з них мало не на вулиці), сміх і випромінюване тепло, тепло, безтурботність і радість. Ну і що, що сієсти практично вже немає, бо працюють всі, хто має роботу, ну і що, що економіка трясеться, як на верхівці вулкану, але день хороший, життя триває, поруч друзі – чому ж не радіти? Як я люблю людей за це, коли вони вміють радіти не дивлячись ні на що. І Борн – це таке місце. Це не Ла Рамблас, де ходять-сидять-їдять практично на 90% туристи. У Борні почути англійську/французьку/німецьку/свій варіант чути рідко, там в основному відпочивають місцеві. І ти пливеш (бо таки пливеш, підхоплений духом міста) повз них, повз музеї, повз прекрасні будинки і собори, повз ріки веселощів і не почуваєшся чужим і зайвим, бо і ти цієї миті щасливий.
Збираю свою Барселону по крихтах, наче виловлюю мушлі у піску на березі моря. Збираю себе і не можу зібрати докупи.
Олег Рой "Барселонская галерея" Уже в день отлета они посетили собор Святой Евлалии и даже изменили себе, примкнув к группе туристов, — обычно предпочитали осматривать достопримечательности самостоятельно, ориентируясь лишь на путеводитель да на собственные впечатления. Они не прогадали: экскурсия оказалась интересной. Гид, почти юноша, с красивым, точно вырезанным из дерева, лицом, увлеченно рассказал о Евлалии — одной из самых почитаемых святых в Испании. По преданию, мученица приняла страшную смерть от рук язычников, когда ей было четырнадцать лет. Евлалия (это имя означает «благоречивая», «изрекающая правду, добро, истину») жила неподалеку от Барселоны, именовавшейся тогда Варкиона, и была образованной, набожной и решительной девушкой. Во время гонения на христиан, устроенного римскими императорами, в город Варкион прибыл правитель Дакиан. Услышав об этом, Евлалия ночью тайно ушла из дома, долго шла и к утру была в городе. С трудом пробравшись сквозь толпу, девушка смело подошла к правителю и обличила его в том, что он принуждает людей отрекаться от Истинного Бога. Дакиан велел беспощадно пытать святую, но она твердо переносила истязания и сказала судье, что Господь избавил ее от боли. Пытки продолжались долго, Дакиан, издеваясь, спрашивал девушку: «Где же твой Бог, которого ты призываешь?» Евлалия отвечала, что Господь рядом с нею, но Дакиан, по своей нечистоте, не может Его видеть. Потом святая вознесла молитву Всевышнему — и пламя свечей, которыми палачи жгли ее тело, перекинулось на самих мучителей. А над пожарищем взмыла в небеса белая голубка. Это была душа святой Евлалии, навсегда ставшей для христиан символом стойкости и чистоты. В память о ней в небольшом озере возле храма разводят белоснежных гусей. Эти гуси священны — если человек с чистой душой попросит их об исполнении самого сокровенного желания, то его мечты обязательно сбудутся."
Олег Рой "Барселонская галерея" Уже в день отлета они посетили собор Святой Евлалии и даже изменили себе, примкнув к группе туристов, — обычно предпочитали осматривать достопримечательности самостоятельно, ориентируясь лишь на путеводитель да на собственные впечатления. Они не прогадали: экскурсия оказалась интересной. Гид, почти юноша, с красивым, точно вырезанным из дерева, лицом, увлеченно рассказал о Евлалии — одной из самых почитаемых святых в Испании. По преданию, мученица приняла страшную смерть от рук язычников, когда ей было четырнадцать лет. Евлалия (это имя означает «благоречивая», «изрекающая правду, добро, истину») жила неподалеку от Барселоны, именовавшейся тогда Варкиона, и была образованной, набожной и решительной девушкой. Во время гонения на христиан, устроенного римскими императорами, в город Варкион прибыл правитель Дакиан. Услышав об этом, Евлалия ночью тайно ушла из дома, долго шла и к утру была в городе. С трудом пробравшись сквозь толпу, девушка смело подошла к правителю и обличила его в том, что он принуждает людей отрекаться от Истинного Бога. Дакиан велел беспощадно пытать святую, но она твердо переносила истязания и сказала судье, что Господь избавил ее от боли. Пытки продолжались долго, Дакиан, издеваясь, спрашивал девушку: «Где же твой Бог, которого ты призываешь?» Евлалия отвечала, что Господь рядом с нею, но Дакиан, по своей нечистоте, не может Его видеть. Потом святая вознесла молитву Всевышнему — и пламя свечей, которыми палачи жгли ее тело, перекинулось на самих мучителей. А над пожарищем взмыла в небеса белая голубка. Это была душа святой Евлалии, навсегда ставшей для христиан символом стойкости и чистоты. В память о ней в небольшом озере возле храма разводят белоснежных гусей. Эти гуси священны — если человек с чистой душой попросит их об исполнении самого сокровенного желания, то его мечты обязательно сбудутся."
Пабло Туссет "Лучшее, что может случиться с круассаном"
Я сошел, не доезжая до Бокерии, чтобы пройтись по рынку и полюбоваться какой-нибудь рыбачкой во всеоружии, рассевшейся на своем ледяном троне, как царица морей, перед которой разложены подношения в виде лимонов и благоуханных морских ракушек.
Карлос Руис Сафон "Тень ветра" Трамвай двигался едва ли не со скоростью пешехода, скользя по тени деревьев, вдоль стен и садов, похожих на замки особняков, где, как мне казалось, так приятно было бы побродить среди статуй, фонтанов, конюшен и скрытых от посторонних взоров часовен. Высунувшись из окна, я различил вдали силуэт «Эль Фраре Бланк», такой четкий на фоне деревьев. Доехав до угла улицы Романа Макайя, трамвай замедлил ход и плавно остановился. Водитель позвонил в колокольчик, и кондуктор строго взглянул на меня: — Эй, хитрец, поторопитесь, вот он, дом тридцать два, прямо здесь. Я вышел, а голубой трамвай медленно растворился в тумане. Я перешел через дорогу и оказался у самой резиденции семьи Алдайя. Кованые решетки ворот, увитые плющом, почти скрывала густая листва. В резных железных переплетениях угадывалась маленькая наглухо запертая калитка. Вверху решетки, словно свернувшиеся кольцом черные железные змеи, проступали цифры «32».