Travel. Run. Eat. Drink beer. Repeat.

Jen Lin-Liu “Serve the People: A Stir-Fried Journey Through China” As a freelance journalist and food writer living in Beijing, Jen Lin-Liu already had a ringside seat for China’s exploding food scene. When she decided to enroll in a local cooking school—held in an unheated classroom with nary a measuring cup in sight—she jumped into the ring herself. Progressing from cooking student to noodle-stall and dumpling-house apprentice to intern at a chic Shanghai restaurant, she finds poor young men and women streaming in from the provinces in search of a “rice bowl” (living wage); a burgeoning urban middle class hungry for luxury after decades of turmoil and privation; and the mentors who take her in hand in the kitchen and beyond. Together they present an unforgettable slice of contemporary China in the full swing of social and economic transformation. 
Я люблю, дуже люблю книжки гастрономічно-соціальні подорожі. От щоб в ній і рецепти були, і про історію кухні, і цікаві подробиці з життя аборигенів і т.д. І тут все це є. А ще особлива мімішність цієї книжки в тому, що наш майстер-клас у Пекіні проводив кухар, один з героїв книжки (Yay!) – а це завжди якийсь космічний для мене особисто досвід, зустрічати персонажів-людей і персонажі-міста вживу. Дуже цікаві подробиці.
Even with all my experiences eating Chinese food, I was not prepared to eat in China. It had taken me close to two decades to feel comfortable with Chinese food in America; now, in China, I faced a whole new set of challenges. In the beginning, I had felt as disconnected from the food as I had from the people -- my taste buds were at first overwhelmed that felt too chaotic, too intense. Ordering at restaurants was a minefield; menus were full of items with beautiful, ornate names but arrived in the form of innards, claws, and tongues. … In cooking class, I learned a startling array of things: Eating fish heads will repair your brain cells. Spicy food is good for your complexion. Monosodium glutamate is best thrown in a dish just before it comes off the wok. Americans are fat because they eat bread, while Chinese are slim because they eat rice. If you work as a cook in America for three years, you can come back to China and buy a house. … Of all the skills on which Chinese chefs were judged, the most important was their daogong, or cutting technique. I knew that chefs from different parts of China used knives tailored to their specific regional cuisines. In Shanghai, a chef's knife had a pointy tip that resembled the profile of a shark's head. In Sichuan, the most common knife had a blade with the contour of a bell, and a Cantonese knife had a narrower blade with a sharp tip that resembled Western knives. In Beijing, chefs cut with rectangular blades that were so wide and clunky they reminded me of props in a horror movie .... Knives were especially important in prep areas, since they did not appear on the dining table. Everything in a Chinese meal was already cut into manageable pieces and picked up with chopsticks. "We don't eat with knives in our hands," my Taiwanese father had once said. "Because that is for barbarians." (Apparently he didn't find eating with sticks primitive.) 

Татьяна Соломатина «Акушер-Ха!» Эта яркая и неожиданная книга - не книга вовсе, а театральное представление. Трагикомедия. Действующие лица - врачи, акушерки, медсестры и... пациентки. Место действия - родильный дом и больница. В этих стенах реальность комфортно уживается с эксцентричным фарсом, а смешное зачастую вызывает слезы. Здесь двадцать первый век с его нанотехнологиями еще не гарантирует отсутствие булгаковской "тьмы египетской" и шофер "скорой" неожиданно может оказаться грамотнее анестезиолога... Что делать взрослому мужчине, если у него фимоз, и как это связано с живописью импрессионистов? Где мы бываем во время клинической смерти, и что такое ЭКО? О забавном и грустном. О врачах и пациентах. О мужчинах и женщинах. О полной безысходности и о вечности. Благодаря этой книге вы по-новому посмотрите на привычные вещи: врачей и пациентов, болезни и выздоровление, на проблему отцов и детей, на жизнь и смерть... 
Дуже помітно, що ця збірка оповідей перекочувала на папір з жж. А ще вона дуже нагадує мені «День радіо», це такий професійний гумор, бо оцінять цей опус лікарі, які впізнають себе на сторінках, якась частина гумору інсайдерська, а більша… Ну така собі частина. Є цікаві епізоди, буває смішно, але не відпускає враження того, що автор зайнята самолюбуванням таких якісних, графоманських масштабів. Але, я думаю, що почитати (якщо подужаєте) можна, особливо тим, кому дуже хочеться народжувати оперативно, в сенсі кесаритися. А в цілому швидше ні, ніж так. 

Макс Фрай «Ключ из желтого метала» Роман «Ключ из желтого металла» сочетает характерные для автора и так полюбившиеся читателю иронию и тонкий мистицизм с крайне популярным сейчас жанром криптологического романа. Главный герой нового романа Макса Фрая, Филипп, тратит свое время, сидя на пустующей даче приятеля, сжигая только что написанные книги в попытках найти новый смысл для собственной жизни. Неожиданный звонок отца вызывает его в Вильнюс. В своем старом доме, в подвале, старый коллекционер ключей и его сын находят странную дверь - антикварный предмет 15-го века с затейливым замком и резным изображением Гекаты. Что она скрывает и откуда взялась - загадка, за которую принимается Филипп. Разыскивая ключ, открывающий старинный замок и тайну, он погружается в мир антикваров и галерейщиков, художников и сновидцев. Спираль сюжета закручивается на средневековых улочках мистической Праги, старого Кракова, Вильнюса, современной Москвы и даже на территории снов героя, пробраться сквозь которую ему помогают художница Мирра и загадочный персонаж Макс, в котором давние поклонники творчества автора легко узнают своего любимого героя. 
Фірмовий стиль Фрая, який або любиш, або терпіти не можеш. І знову сни, і знову міста, трепетно, ніжно люблені міста, і ох, Прага, ох, Краків, і лізеш у ґуґл-мапи щоб подивитися, чи справді існує такий-то заклад на такий-то вулиці, і знову чухаються п’ти потоптати бруківку і все таке. Хороша така, містично-міфологічна версія сучасного Буратіни з ухилом у вершительство, знайоме шанувальникам серії про Макса. Цукерка для тих, хто любить Фрая саме за це.

  Anthony Bourdain “Typhoid Mary” By the late nineteenth century, it seemed that New York City had put an end to the outbreaks of typhoid fever that had so frequently decimated the city's population. That is until 1904, when the disease broke out in a household in Oyster Bay, Long Island. Authorities suspected the family cook, Mary Mallon, of being a carrier. But before she could be tested, the woman, soon to be known as Typhoid Mary, had disappeared. Over the course of the next three years, Mary worked at several residences, spreading her pestilence as she went. In 1907, she was traced to a home on Park Avenue, and taken into custody. Institutionalized at Riverside Hospital for three years, she was released only when she promised never to work as a cook again. She promptly disappeared. For the next five years Mary worked in homes and institutions in and around New York, often under assumed names. In February 1915, a devastating outbreak of typhoid at the Sloane Hospital for Women was traced to her. She was finally apprehended and reinstitutionalized at Riverside Hospital, where she would remain for the rest of her life. Typhoid Mary is the story of her infamous life. Anthony Bourdain reveals the seedier side of the early 1900s, and writes with his renowned panache about life in the kitchen, uncovering the horrifying conditions that allowed the deadly spread of typhoid over a decade. Typhoid Mary is a true feast for history lovers and Bourdain lovers alike. 
Цікава книжка, і з точки зору історичної реконструкції, і медицини, і куховарства, і психології. На любителя однозначно, багатьом буде нудно.

  Peter Mayle “Good Year” The writer with a claim to being the world’s foremost literary escape artist is back, with an intoxicating novel about the business and pleasure of wine, set in his beloved Provence. Max Skinner has recently lost his job at a London financial firm and just as recently learned that he has inherited his late uncle’s vineyard in Provence. On arrival he finds the climate delicious, the food even better, and two of the locals ravishing. Unfortunately, the wine produced on his new property is swill. Why then are so many people interested in it? Enter a beguiling Californian who knows more about wine than Max does–and may have a better claim to the estate. Fizzy with intrigue, bursting with local color and savor, A Good Year is Mayle at his most entertaining. 
На відміну від попередньої книжки Мейла, це вже чистий fiction, а не мемуари, хороша така, легка і смачна лав-сторі, з регіональними особливостями і ухилом у винознавство. Приємне не обтяжливе чтиво, щоб розслабити мізки – саме те. Цікаво, навіщо у фільмі з головного героя зробили снобувате егоїстичне хамло, якщо в книжці він цілком приємний чоловік.