Travel. Run. Eat. Drink beer. Repeat.

Ранок другого дня прогулянок Будапештом ми почали з підйому на оглядовий панорамний майданчик базиліки Св. Іштвана (Стефана) (1051 Budapest Magyarország, http://www.basilica.hu/), частину підйому подолавши пішки, а частину – схалтурили, поїхали ліфтом.
Всередині верхівка базиліки скидається на якусь космічну обсерваторію, а зовні… Пешт, як на долоні. Сама базиліка теж дуже цікава з архітектурної точки зору, її будували аж 54 роки і закінчили лише 1905р. Крім того всього, це третя найвища будівля Угорщини, а в Будапешті вона поділяє першість із Парламентом, вони обоє височіють на 96 м., і ця рівність уособлює однакову важливість земного і небесного. У будинку перед базилікою примостилася малесенька крамничка, де продають найсмачніше морозиво, яке я колись їла, і його не просто накладають кульками у вафельний ріжок, а ліплять троянду – краса просто, задоволення і естетичне і смакове. І зверніть увагу на напис на коробці для чайових. Якщо вийти до площі Ержбети і спуститися у метро Deak Ferenc ter, то, якщо вам пощастить, ви знайдете музей метро. Отут ми й оцінили привітність угорських контролерів, бо путівник висловлювався дуже туманно щодо місця знаходження музею: «станція метро Deak Ferenc ter, вхід з боку пішохідного переходу». А там тих переходів і зовні і всередині… Ми підійшли до перших-ліпших контролерів, англійської поспілкуватися не вдалося, але завдяки гіду Будапешт-кард нам вдалося показати, що ми шукаємо, угорською, і добра тітонька контролер не махнула на нас рукою, не сказала ніхтферштейн, а повела нас переходами зі станції на станцію і аж до саменьких дверей до музею. Музей розташовано у бічному, не використовуваному тунелі метро, експозиція маленька, але цікава, старі вагони у натуральний розмір і модельки, всілякі цікаві факти і тд. Мабуть, туристи ходять зрідка, бо касирка була дуже рада нас бачити і дала по квиточку, який треба було самостійно закомпостувати. Заааабавка :) Музей працює з 10 по 17 щодня, крім понеділка, вартість квитків 260/320 форинтів, зйомка 490 форинтів. Від музею можна перейти на першу лінію метро, яка сама по собі практично музей (бо є першою гілкою найстаршого метро на континенті, яке започаткували 1896р.) і гордо називається Millenium. Всі станції цієї гілки – симпатичні, обкладені білою плиткою з візерунковими назвами, дерев’яними панелями і дуже-дуже неглибокі, так само як і перегони між станціями страшенно короткі. Потяги теж кумедні, майже іграшкові і квадратні, у вагоні може сісти 15 чоловік і ще стільки ж постояти. Проїхати всю лінію можна хвилин за десять, я так думаю, не засікали. Якщо вийти на станції Hősök tere, то вийдеш саме на Площу Героїв. Площа Героїв монументальна. З двох боків її обмежують Галерея Мистецтв і Музей образотворчих мистецтв, позаду – міський парк. На височезній колоні стоїть архангел Гавриїл, а на монументів під ним – вожді тих самих семи племен, які перейшли через Карпати. Цю скульптурну групу було створено до святкування тисячоліття Угорщини у 1896р. На двох колонадах по обидва боки розміщено скульптури видатних історичних діячів. А от перед колонадою можна помітити пласку бронзову плиту – це місце артезіанського колодязя, який забезпечує гарячою водою купальні Сечені, завглибшки 971м, і дає на гора 831 літр гарячої води (74С) на хвилину! До речі, в самі Сечені ми не пішли, лише тільки зовні одним оком глянули. Зате зазирнули у замок з чюдною назвою Vajdahunyad, будівництво якого завершили у 1906р., і який є збірною солянкою різних замків, які колись бачив його архітектор, стилів намішано теж доста – тут і готика, і ренесанс, і бароко, і романський стиль. Більша частина – копія румунського замку Корвіна. Найцікавіше, що спочатку цей замок було побудовано з фанери і картону, муляж звели знову таки до святкування тисячоліття Угорщини, але він так усім сподобався, що замок переробили з більш зносостійких матеріалів. На території є невелика і не надто пишна капличка, а поруч статуя Анонімуса – літописця, який у 12 ст. написав першу історію Угорщини, засновану, щоправда, переважно на легендах. Балахон у нього наполірований тому, що згідно легенд нашого часу бажання, загадане на колінках у Анонімуса (ні, це прекрасне ім’я для літописця, я вважаю) обов’язково здійсниться. Але найбільш вражаючим є приміщення… Музею сільського господарства. Так-так, оцей гарненький бароковий будиночок – це він і є. Парком ще можна гуляти і гуляти, там є що подивитися, скажімо, зоопарк теж тут розташовано, але ми повернулися у метро і доїхали до станції Moszkva tér, а звідти 61 трамваєм і аж до кінцевої – там кінцева станція Hűvösvölgy дитячої залізної дороги (я сі тащу від угорських слів – Gyermekvasút, http://www.gyermekvasut.com/). Там теж, як і у нас все-все роблять діти – квитки продають, компостують, подають знаки на станціях, тільки машиніст – дорослий. Щоправда, оцінити відповідність маленьких провідників дорослим можливості не було, то що наші – як справжні, я знаю, вони теж розмовляють матом і лузгають сємкі, а що там з маленькими угорцями – не ясно. Дитячість залізниці теж трохи сумнівна – серед пасажирів дітей було щонайбільше 10%, решта такі ж вєліковозрастниє разгільдяї, як ми. Розклад відправлень і цінову політику зрозуміти важкувато, бо все угорською і якимись складними табличками, а з маленьким касиром англійською теж не сильно погомониш. Взяли ми квиточок і поїхали до станції Jánoshegy, вона десь посередині цієї 11 кілометрової залізниці, і обслуговує її не один поїзд, як коротесеньку нашу, і поїзд старовинний ходить там кілька разів на день, а не по святах. Пізньої весни, коли все зелене, тут либонь взагалі прекрасно, бо дорога тягнеться лісом, через місточки і тунелі, повз пагорби і гори – красиво. І чисто – жодного папірця вздовж колії. На Jánoshegy ми вийшли і почалапали вгору. Отакими сходами, які оплітало отакезне коріння. Наприкінці нелегкого, мушу зізнатися, через розмиту глину і калюжі, шляху, нас чекала башта Ержбети. Насправді, там ще є кілометрова канатна дорога (Libegő, працює з 9:30 до 17:30 влітку, туди-назад 1300 форинтів, в один бік – 750), якою можна спуститися назад у місто і помилуватися ним з висоти пташиного польоту, але ми цією нагодою не скористалися, бо день був місцями похмурий і вітряний, тому можливість побовтатися у небі нас не надто спокусила. Тою ж дитячою залізною дорогою ми доїхали до кінцевої, пересіли на зубчасту залізницю, а там на трамвай і дісталися пл. Москва, а звідти – назад у старе місто, де спустилися у Будайський Лабіринт (Várnegyed, Úri st. 9., ріг Corner of Lovas і Palota st., http://www.labirintus.com), названий одним з 7 підземних чудес світу. Зараз площа, відкрита для відвідин, сягає близько 4 тис м.кв. і одна із забав, яка створила Лабіринтові репутацію і відомість – «Лабіринт ламп». Це така собі прогулянка неосвітленим лабіринтом (який від цієї весни працює цілодобово) з лампою і клубком ниток під різноманітний музичний супровід. Думаю, нерви лоскоче не по-дитячому. А вдень лабіринт підсвічують неяскраві ліхтарі і таємничість розбавляють інші туристи. Для особливо безстрашних є «Лабіринт відваги», частина, яка не освітлена геть нічим і ліхтарик вам теж не дадуть, але це, як на мене, зовсім екстремальна розвага. Крім, власне, мережива підземних переходів і печер, яким більше півмільйона років, у лабіринті є кілька різнопланових експозицій, пов’язаних часовими просторами, галерея лабіринтів-зображень, кафе і кілька інтернет-спотів. Крім того, в одній з печер є одна з улюблених забав слов’янських туристів, які приходять сюди з пластиковими пляшками – фонтан Матіаша, найбагатшого короля Угорщини, який міг дозволити собі зводити фонтани, з яких лилося вино замість води. З тутешнього фонтану теж ллється вино, але ми не ризикнули його скуштувати, запах у печерці відповідний – кислий, як оцет, і концентровано-спиртовий. Але нинішня адміністрація Лабіринту вельми вигадлива, кількість різноманітних програм-екскурсій на сайті просто вражає. Нам би таких винахідників для наших туристичних атракцій… Зрештою, у Будапешті завжди можна знайти, чим зайнятися.