Мкондо ч.1.

Коли я прочитала це оповідання у збірці Ентоні Дора "Збирач мушель", воно вразило мене до глибини душі. Не знаю чому. Так, воно про біг, рух, фото - але зовсім не про це. Зовсім. Але ще ніколи потреба перекласти якийсь текст не була такою нестримною. І враховуючи, як давно я цього не робила, маю гарний work-out для мізків, які аж риплять.
Було б круто офіційно видати його в якомусь часописі чи тематичному сайті, чи ще якось, але на жаль, агент Дора не відповідає на мій мейл із запитом.
Буду вдячна за всі зауваження, поради, ідеї стосовно тексту і продовження роботи над ним

Мкондо

[мкондо, ім. — потік, течія, стрімкий рух, перехід, біг, наприклад, плин річки чи струмінь води, яку ллють на землю, рух повітря крізь двері чи вікно, або рух води/повітря, що тягнеться за кораблем, авто, чи твариною, яка мчить. ]

У жовтні 1983 року Природознавчий музей Огайо відправив до Танзанії американця на ім'я Ворд Біч, щоб той добув залишки доісторичного птаха. Європейські палеонтологи знайшли у вапняках неподалік Танга щось схоже на Китайського кодиптерікса — маленьку вкриту пір'ям рептилію — і огайці зажадали такого й собі в експозицію. Не те щоб Ворд був палеонтологом, бо закинув свою докторську на півдороги, але він мав амбіції і був досвідченим мисливцем за скам'янілостями. Сама робота йому не була до вподоби — години скоцюрбленого сидіння з долотом і ситом, безрезультатність, тупики, розчарування, але сама її мета вабила. Як він сам собі казав, розшукати скам'янілості — це знайти відповіді на важливі питання.

Він їхав безіменним кряжем, тим самим, що долав щодня упродовж останніх двох місяців до місця розкопок, аж побачив дівчину, що мчала дорогою. На бігунці були сандалі і кангу, підв'язана над колінами; заплетене у тлусту косу волосся підстрибувало за плечима. Розжарена пекучим сонцем дорога вужчала і вихляла з підйомом угору між порослого низьким чагарником узбіччя. Ворд спробував об'їхати дівчину, але та кинулася прямо під колеса. Він натиснув на гальма, вантажівку понесло, підняло на два колеса, і мало не стягло з дороги. Бігунка навіть не обернулася.

Ворд перехилився за кермо. Це справді сталося? Вона направду кинулася під колеса? Але ж он вона, мчить попереду, здіймаючи ногами пил. Хлопець скерував свій ваговоз за нею. Незнайомка бігла, немов переслідувала когось, як хижак, вправно, без жодних зайвих рухів. Ворд ніколи такого не бачив, вона жодного разу не озирнулася, жодного. Він підігнав авто настільки близько, що її п'яти ледь-ледь не торкалися бампера. Над гуркотом мотору було чути, як повітря з шумом вривається і звільняє її легені. Так вони рухалися хвилин десять: Ворд за кермом, затамувавши подих, скутий чи то гнівом, чи то цікавістю, чи уже бажанням, і дівчина, що бігла вгору дорогою — коса підстрибує, а ноги місять повітря невпинно, наче поршні. Вона не вповільнювалася. Коли вони добралися до вершини, розпеченої верхівки пагорба, поплямованої калюжами, бігунка крутонулася і застрибнула на капот. Ворд загальмував, авто важко поповзло по грязюці. Незнайомка розвернулася спиною до нього, обома руками схопилася за краї лобового скла і глибоко вдихнула.

- Їдь далі! - вигукнула вона англійською. - Я хочу відчути вітер!

Ворд не рухався, розглядаючи крізь скло її шию. Чи міг він відмовити, після того, як заїхав за нею аж на вершину? Чи можна їхати з нею на капоті?

А тим часом його нога, наче самовільно, відпустила гальма, і ваговоз уже котився вниз, поступово набираючи швидкість. Дорога круто, небезпечно вигиналася, Ворд бачив, як напружувалися м'язи бігункових рук, коли та стискала автомобільну раму. Вони минули місце розкопок, але Ворд гнав далі, годину чи навіть більше, кривими, поритими колесами дорогами, дівоча коса вихляла лобовим склом, а м'язи на плечах випиналися. Машина підстрибувала на вибоїнах, хилилася на поворотах. Але бігунка все одно трималася на капоті. Врешті-решт, дорога скінчилася: попереду лиш непролазні хащі, а нижче — глибоке урвище, на дні якого лежав погнутий і порепаний іржавий каркас авто. Ворд, мало не задихаючись, відчинив дверцята.

- Панно, ви... - почав він.

- Послухай моє серце, - перебила дівчина.

І Ворд так і зробив: наче сторонній спостерігач він побачив, як виліз з ваговоза і притулив вухо до її грудей. Всередині гуло, наче мотор, наче там гуркотів мотор вантажівки. Ворд чув, як потужні м'язи серця гнали кров хідниками її тіла, як завивав у легенях вітер її дихання. Він навіть уявити не міг настільки живого звуку.

- Я бачила тебе у лісі, - мовила вона. - Ти рив копачами глину. Щось шукаєш?

- Пташку — затнувся Ворд. - Важливу пташку.

Дівчина розсміялася.

- Ти шукаєш пташку в землі?

- Це мертва пташка. Я шукаю її кістки.

- А чому не шукати живих? Їх же так багато.

- За них мені не заплатять.

- Справді?

Вона злізла з капота і зникла у бамбуковій гущавині, в яку упиралася дорога.

Через два дні він стояв перед будинком її батьків, гадаючи чи варто було приходити. Дівчину звали Найма. Її батьки, скромні, але заможні фермери, жили понад бобовими полями і банановими плантаціями, мали у власності невеличкий клаптик землі — чотири акри чайних дерев, трикімнатний будиночок і скляну теплицю для чайних паростків — високо на Усамбарі, скелястому і лісистому гірському хребті південніше від Кіліманджаро і західніше Індійського океану, останньому клаптику вічнозелених лісів, які колись простягалися до Танзанії аж від Західно-Африканського узбережжя. За теплицею, в евкаліптових хащах стрекотіла сарана, у небі проглядали перші зірки. Весь кузов Ворд забив кошиками квітів — гібіскусом, лантаною, жимолостю й іншими, з незнаними назвами.

Її батьки стояли в дверях. Найма кілька разів обійшла навколо ваговоза. Зрештою, вона простягла руку, відщипнула від стебла маргаритку, заклала її собі за вухо і промовила:

- Упіймаєш мене?

- Що? - перепитав Ворд.

А вона уже бігла, прискоком оминула теплицю і чкурнула до лісу. Ворд зиркнув на її батьків, які так і стояли на порозі, але вирази їхніх облич йому так нічого і не сказали, і побіг за дівчиною. Під шатром листя було вдвічі темніше, оголене коріння дерев мережало путівець, гілки хльоскали хлопцеві груди. Він лише раз помітив утікачку — коли вона перестрибувала повалене дерево, оминаючи молоді паростки. І зникла. Було дуже темно. Ворд упав раз, другий. Спочатку одне розгалуження, потім інше, як артерії манівці відділялися від основного стовбура-стежки у ста напрямках. Він і гадки не мав, куди вона могла побігти. Дослухався, але чув лише комах, жаб і шурхіт листя.

Зрештою, він пішов назад, обережно просуваючись у бік хатинки. Ворд допоміг матері Найми принести води зі струмка, випив чаю з батьком біля багаття. А Найми все не було. Її батько знизав плечима, не випускаючи чашки. “Інколи вона бігає півночі, - сказав він. - Повернеться. Вона завжди повертається. Якби я їй заборонив бігати, вона була б нещасною. Мати каже, що Найма вже досить доросла, щоб вирішувати, як чинити самостійно.”

Навіть як Ворд пішов, дівчина не повернулася. Дорога до готелю була довгою — дві години трястися ямкуватою дорогою, а з голови все не йшли спогади про те, як Найма їхала на капоті, як натягувалися жили на її руках, вигини її пальців, биття її серця. За два дні він повернувся до її будинку, і ще два дні потому знов. Щоразу він щось їй привозив: скам'янілого трилобіта на золотому ланцюжку, крихітну дерев'яну скриньку з розсипом пурпурових кристалів. Вона всміхалася, підносила подарунок до світла чи притискала до щоки. Дякувала. Ворд опускав очі додолу і бурмотів, що це дрібниці.

За вечерею він розповідав їй про місця, звідки він родом — Огайо, мерехтливі хмарочоси, ряди житлових будинків, колекція метеликів у його музеї. Вона жваво слухала, нахиляючись уперед, упираючись долонями в стіл. Ставила купу запитань: а який там ґрунт? Які тварини там живуть? Чи бачив ти торнадо? Ворд вигадував напівправдиву праісторію Огайо — про битви динозаврів на його рівнинах, про величні зграї доісторичних гусей, що пролітали над низькорослими деревами. Але йому бракло мови, щоби висловити те, що він насправді хотів сказати; він не міг пояснити, як її нестримність того дня, на дорозі, зачарувала його так само, як і налякала. Він не міг розповісти, як ночами, пітніючи у шатрі москітної сітки, він промовляв її ім'я знов і знов, наче яке заклинання, що могло б прикликати дівчину до його кімнати.

І щоразу після настання темряви вона тікала у лабіринт путівців за будинком, спонукаючи її спіймати. Щоразу йому вдавалося не випускати її з виду трошки довше, аж поки він не перечіплявся об камінь і різав собі долоню чи падав на шпичасті чагарники і рвав сорочку. Він все довше затримувався, пораючись у тепличці разом з її батьком чи сидячи за столом з її матір'ю у ввічливій, недоладній мовчанці. І завжди йому доводилося їхати до повернення Найми. І Ворд трясся у своєму ваговозі на південь, до готелю у Танга під першими променями світла, що визирали над горами.

Місяці мчали вперед: грудень, січень, лютий. Ворд дістав музею жадану доісторичну пташку — її витончені кісточки завбільшки з голку впечатані у вапняковий блок, і його кликали назад в Огайо. Він скасував квитки на літак на четверте березня і випросив двотижневу відпустку й кімнату в Корогве, маленькому містечку біля підніжжя гір, де жила Найма. Впродовж цих двох тижнів він щодня перетинав річку і їхав на північ, у лабіринт болотяних серпантинів, які закінчувалися будинком її батьків.

Він привіз їй тенісні черевички і футболки, пакетик гарбузового насіння — матері, кишенькові романи — батьку. Найма на все відповідала тією ж загадковою усмішкою. За вечерями вона питала про його світ: як пахне зима? Як почуваєшся, коли лежиш на снігу? Але щоночі, як би Ворд не мчав за нею в ліс, все одно губив. “Скажи, що мені робити! - гукав він у темряву пагорбів. - Скажи, в який бік ти побігла!” А потім, скутий виснаженням, він лежав на своїй койці, і з вуст сипалося її ім'я — Найма, Найма, Найма.

Дата квитка на повернення спливла, термін дії візи завершився, ліки від малярії добігли кінця. Ворд написав у музей з проханням про місяць неоплачуваної відпустки. Почався сезон дощів: за шаленими зливами йшла задушлива вологість, пара висіла на вулицях, а райдуги — над горами. Подеколи у річку, що текла повз готель, змивало козлів. Ворд дивився на них з балкона, як їх несло, тягло між берегів, а вони перебираючи ногами, щоб тримати носи над водою, і почувався таким точно козлом, якого підхопили неконтрольовані обставини і що натужно пливе проти течії, перебираючи ногами у тихому відчаї. Можливо, життя і полягало в тому, щоби бути змитим з берегів і винесеним в океан, і ніякого вибору — лише безкраїй, неосяжний океан попереду, пінні хвилі і суцільна темрява його глибин.

Ворд почав тужити за домом, постійністю у зміні пір року, звичайністю краєвидів. Коли після півночі його самотній ваговіз кружляв спуском з гір, Ворд дивився на захід, де схили були не такі круті, і уявляв, що ондо, за наступним кряжем — Огайо. А там і його будинок, його книжкові полички і бьюік. Уявляв холодильник, забитий сиром, і яйцями, і холодним молоком, а ще — сановиті нарциси на клумбах. Він втомився спати в антимоскітному шатрі, втомився від іржавої води у душі, втомився мовчки їсти варену кукурудзу з Наймовими батьками. Лише за п'ять місяців перебування в Африці він відчув, як розчиняється в утомі, його серце опливає і кришиться. Витримувати сонце, що нещадно палило зовні, і вогонь у грудях були занадто, він ось-ось згорів би.

А там квітень — найвологіші дні. Прийшла телеграма з музею: заміну Ворду не знайшли і просили повернутися. Пропонували підвищення зарплатні і посади до куратора. Якщо він погоджується, то має вийти на роботу до першого червня.

Два місяці. Ворд почав бігати. Небо перетворилося на піч, сонце розжарилося набіло, але хлопець біг, поки витримувало тіло, мчав у гори і плентався назад в готель. Спочатку він витримував лише кілька миль, поки спека його не доконувала. Люди на вулицях витріщалися на нього з подивом, що це за чудасія така, цей здоровий мзунгу, що захекуючись жене вперед. Але що витривалішим він ставав, тим меншу цікавість виявляли перехожі, а дехто навіть схвально йому плескав. Під кінець квітня він вже міг подолати десять, п'ятнадцять, і потім і двадцять кілометрів. Його шкіра ставала темнішою, а м'язи — виразнішими.

Щодня він відправляв водієм подарунок у гори: висушений мотиль, скам'янілі корали, синю пляшку з восьма крихітними медузами. Маленьку пластикову коробку з трьома косатцями, пришпиленими до оксамиту. А коли Ворд повертався до готелю - уже з рівним серцебиттям - то відчував якесь мерехтіння у грудях, розквіт дивної і бездонної сили, яка проростала з глибин його самого. Він худнув. Апетит мав бездонний. В середині травня він уже був здатний бігти і не зупинятися, і одного ранку, минаючи продавця кошиків, і глиняні копальні на південь від міста, і широку гладь моря, що виблискувало перед ним, і синю куряву багать, що висіла над пляжами, Ворд відчув, що міг би мчати вічно.

Але в північному напрямку він погнав свій ваговоз лише наприкінці травня, через Пангані, вгору химерно заплутаними дорогами, за плантації і вглиб вічнозелених лісів. Вордові ноги аж гули новою снагою: цього разу Найма не втече. Вона зустріла його на порозі, затамувавши дихання — він приніс останній дарунок. Хлопець весь тремтів і, стиснувши долоні в кулаки, дивився, як вона знімає з коробки сріблясту стрічку. Всередині був живий метелик-монарх. Він протанцював у повітря крізь Наймові пальці і полетів будинком далі.

- Він прилетів з музею ще лялечкою, - сказав Ворд, дивлячись, як метелик б'ється об стелю. - Мабуть, щойно вийшов з кокона.

Найма уважно дивилася на хлопця.

- Ти виглядаєш інакше, - мовила вона. - Ти змінився.

Всю вечерю її погляд блукав то його обличчям, то долонями, то венами на руках. Дівчина запалила парафінову свічку, і танцюючий воник подвоювався у її очах.

- Я прийшов, - оголосив Ворд, - щоб запросити тебе поїхати зі мною і бути моєю дружиною.

Він не встиг навіть підхопитися, як вона вже чкурнула повз нього, і Ворд, перевернувши на ходу стілець, помчав слідом, повз евкаліпти, вибиваючи кроки вгору стежкою. Ніч була темна і безмісячна, але він почувався прудкішим, бо в його ногах співала нова сила. Ворд пружним кроком минав стовбури дерев, відштовхував гілки, накручував метри путівця. За двадцять хвилин він забіг у ліс так далеко, як ніколи до цього, видираючись крутою стежиною вслід за Наймою. На ній була біла сукня, і саме її виглядав Ворд, коли гнав уперед.

Він біг за нею крізь ліс, а там — крізь бамбуковий гай, а далі — крізь рівнину, де осика, і трави, і верес купчилися поміж величезних пласких брил, і колихалися в сутінках чудернацькі високі рослини, схожі на нанизані на голку качани капусти. Кілька разів він натикався на розгалуження путівця, і мусив обирати, куди рухатися далі. Раз у раз, Найма виринала попереду, прудка і нестримна. Яка вона швидка, він і забув наскільки швидка.

Він відстежив її рух крізь поле валунів, а потім через багновище. Він біг слід у слід, такими ж кроками. Легені обурювалися, кров шуміла у вухах. Її сліди привели його на кряж, повз кілька високих валунів і на край урвища. Ворд зупинився. На горизонті попереду розкинувся океан, в якому відбивалося стільки зірок, що голова йшла обертом. Хлопець роззирнувся, сподіваючись, що десь промайне біле, колихнеться ріка її тіла. Але Найми ніде не було. Він загубив її, це був тупик. Невже, попри всю впевненість, він обрав не ту стежку? Ворд розвернувся, зробив кілька кроків назад, знов підійшов до краю ущелини. Він був упевнений, що бачив майоріння сукні межи валунів, яких оце торкався. І ось сліди у багнюці. Позаду був лише путівець, яким він дістався сюди. Попереду, здавалося, ніщо, повітря, спіраль сузір'їв, відбита і справжня, і шипіння, і плюскіт води об каміння десь далеко внизу. З неба зірвалася одна зірка, за нею друга. У вухах тюкала кров. Ворд нахилився над урвищем, і хоча не було видно нічого, крім цих далеких щілин у темряві, сповнився упевненості і рішучості, заплющив очі і зробив крок уперед.

Роки навпісля він згадуватиме цю ніч і гадатиме: сліди, біла сукня, чи були це підказки з її боку, чи дозволила вона себе упіймати? Чи біг він за нею, як хижак за жертвою, чи навпаки — це його заманювали у пастку? Чи він зсилував її стрибнути униз чи вона звабила його зі скелі?

Він падав цілу вічність, занадто довго, але врешті-решт почувся сплеск води під черевиками і долонями, і ось він весь під водою, і випірнає, хапаючи повітря ротом. Неспішний плин свідчив про те, що він у річці. Навколо височіли стіни ущелини. Річка винесла його на гравієву мілину. Ворд сидів по пояс у воді і намагався вирівняти дихання, руки пекло.

Дивчина стояла на протилежному березі. Її шкіра була такою ж темною, як річка, ба навіть темнішою, і коли вона пішла йому назустріч, було схоже наче вона частково розчинилася у воді і стала її частиною. Коли Найма наблизилася, то простягла йому руку, і Ворд взяв її у свою. І хоча долоня була гаряча, було чути, як вона тремтить. Над їхніми головами кружляли ластівки; на протилежному березі, трохи далі, журавель завмер, піднявши лапу над водою і наготувавши дзьоба полювати на дрібну рибу.

Найма брала на себе такий ризик — фантастичний, дивовижний ризик. Навіть Ворд розумів, що це вона зробила крок зі скелі, кидаючись у темряву. Вона дивилася повз Ворда, у небо, де буяли зорі.

- Так, - була її відповідь.

Наступної неділі їх пошлюбив священник у Лушото.

Читати далі