Travel. Run. Eat. Drink beer. Repeat.

Карлос Руис Сафон "Тень ветра"  День выдался чудесный: ясное лазурное небо, свежий прохладный ветерок, пахнувший осенью и морем. Больше всего я любил Барселону в октябре, когда неудержимо тянет пройтись, и каждый становится мудрее благодаря воде из фонтана Каналетас, которая в это время чудесным образом не пахнет хлоркой."

І це правда. Хай жовтень видався спекотним, як наше літо, повітря гаряче, густе, напоєне ароматами моря, риби, їжі, вина, і ти загусаєш у ньому, як комашка у бурштині, і не хочеш ворушитися, не хочеш нікуди йти, лише мліти у цьому підсвіченому безтурботними усмішками людей місті, яке накриває хвилею. І я присягаюся, що бачила цей фонтан і фотографувала його, але не можу знайти цієї знимки, і хай не куштувала його води, але Барселона міцно обійняла мене і не відпускає, не відпускає, хоча минув уже тиждень, а здається – рік, а то й кілька, але не відпускає, і, боюся, не відпустить ніколи. І серед усіх кварталів, якими ми встигли проплисти, найбільше мені запав у серце Борн. El Born, один з чотирьох кварталів Старого міста, лабіринт непристойно і водночас інтимно вузьких вулиць, залитий по вінця крихітними атмосферними закладами, дизайнерськими крамницями і бутіками, собаками, людьми, графіті, випраною білизною, каталонськими прапорами, арками і закапелками, о, Борн. Водночас ультрамодний і невиправно давній, мережаний неприбраними вулицями і вичепуреними музеями, і невкладаний у слова, і невкладаний в нулики і одинички, бо банальне клацання фотоапаратом теж ніколи не передасть того Борна, який ти бачиш на власні очі, вдихаєш з повітрям (не завжди приємним на запах), торкаєшся і розчиняєшся. Вдень сутінковий – будинки стоять так близько один до одного, що сусідки можуть позичати цукор у хазяйок з сусіднього будинку через вікно – і мовчазний, Борн ввечері перетворюється на багатоголосся, мережане ліхтариками, свічками, лампами, сяянням вітрин, барних стійок (так, більшість з них мало не на вулиці), сміх і випромінюване тепло, тепло, безтурботність і радість. Ну і що, що сієсти практично вже немає, бо працюють всі, хто має роботу, ну і що, що економіка трясеться, як на верхівці вулкану, але день хороший, життя триває, поруч друзі – чому ж не радіти? Як я люблю людей за це, коли вони вміють радіти не дивлячись ні на що. І Борн – це таке місце. Це не Ла Рамблас, де ходять-сидять-їдять практично на 90% туристи. У Борні почути англійську/французьку/німецьку/свій варіант чути рідко, там в основному відпочивають місцеві. І ти пливеш (бо таки пливеш, підхоплений духом міста) повз них, повз музеї, повз прекрасні будинки і собори, повз ріки веселощів і не почуваєшся чужим і зайвим, бо і ти цієї миті щасливий. Багато слів і мало фото - ось що робить зі мною Барселона. Зараз Борн сутінковий.