Я вже колись казала, що страшенно люблю у подорожах прикидатися місцевим мешканцем. Для цього ми обов’язково винаймаємо квартиру (що дуже часто дешевше і набагато зручніше за готель), ранками неквапливо ходимо по свіжий хліб у найближчу пекарню, і по продукти на ринок чи супермаркет, забиваємо холодильник місцевими смакотами і ласуємо локальними спеціалітетами у час і місцях, де це роблять мешканці міста, в якому ми тимчасово живемо. Ну і обов’язково дізнатися заздалегідь про традиційний розклад харчування, а то можна не співпасти, і бути постійно голодними. Скажімо, сніданки у Валенсії (та й усій Іспанії) – це кава і випічка, ніхто не наїдається особливо. Обід – з 14 до 16, у цей час основна маса закладів пропонує menu del dia – на 10-13 євро в середньому можна непогано попоїсти, пропонують найчастіше салат на вибір з двох, щось гаряче на вибір з 2-3, каву/чай/сік, і інколи, навіть, десерт. Вечеря починається в основному з 9 і до 11. Як вони їдять на ніч, я не уявляю.
Жити по-валенсійськи у сенсі їжі, це:
Купувати у найближчому супермаркеті здоровезну сітку
апельсинів, вирощених на безкінечних полях навколо Валенсії (5,5 кг – 3 євро), солодких, невеличких сонць, і щоранку чавити свіжий фреш, тим паче, сокочавилка буде в кожній квартирі.
Не намагайтеся вживати у їжу цитрусові, які цілий рік прикрашають собою валенсійські вулиці і парки – це абсолютно неїстівний сорт, прекрасно пахне, але страшенно гіркий (знайдена на траві ціла «мандарина» це довела), він суто декоративний, тому навіть не спокушайтеся.