CPH

В Копенгагені ми були три дні і чотири поверталися додому через відміну рейсу - називається, от треба було в середу планувати повернення одразу, у Копенгагені є що робити. Але про інше.

Коли ми дорогою назад затрималися примусово в Будапешті, я звернула, яке показне і голосне там Різдво. Все оплетене гірляндами, різдвяні ярмарки всюди, ліхтарики, глінтвейн, кюртошкалачі, таке враження, що люди хапаються за ці святковості, рятуються від сірої зими, важких підсумків року, від чого завгодно - і воно, в принципі, скидається на те, що вдається. Різдва багато, воно всюди, вистрибує на тебе світлом, звуком, ароматом, всім.
В Копенгагені ми побачили два ярмарки, а гірлянди там у вікнах звічайні - не блимальні і золотаві, маю підозру, вони там висять завжди. І Копенгагену, з його коротелькою світловим днем, схоже, не треба рятуватися, бо їхнє хюгге просто сочиться. Звідусіль. З цих тисяч велосипедів, з кольорових будиночків, охайно прикрашених кущами троянд і плющем, з вікон, з яких лиється золотаве світло щовечора, і які ніколи не закривають шторами, з цих свічок і гірлянд на вікнах, з трохи полущених ставень, з галош, лишених під дверима, цих вітрин, і горщиків квітів, і лавок, на яких сидять чаплі, вгодованих качечок і лебедів, з широченних шаликів і рукавичок і оверсайзд светрів, і цих затишних кав'ярень у напівпідземних закапелках, в яких хочеться лишитися жити.



Єдине, що не хюгге в Копенгагені - це русалонька. Маленька зморена дівчинка з ганчірочкою в руках, втомлена увагою сотень туристів щодня і димарями за спиною.