А скажіть, ви називаєте баклажани "синенькими"? Більшу половину мого життя вони були синенькими, соте з синеньких, рулети з синеньких - яких я не їла взагалі, і мені навіть на думку не спадало, що комусь це видається, м'яко кажучи, дивним. Але синенькі переслідували мене постійно, бо особливо їх любить тато, з часничком, з гострим перцем, щоб аж "дихання дракона" було, і побільше. У мене ж впихнути навіть один рулетик було неможливо, бо після тушкування баклажани мені схожі на кашу з вати. Не склалася у нас з ними любов, коротше кажучи.
Але ці от синенькі, сорт "Графіті", навіть язик не повертається так назвати. Які ж вони синенькі, вони гарненькі, товстенькі і смугастенькі, але аж ніяк не синенькі. Зізнаюся чесно, купила їх, навіть не думаючи, що навряд чи хтось їстиме їх, окрім мене, та і що я їстиму - не факт, і взагалі, що з них готувати, але вони такі гарні, хоч замість квітів на столі тримай.
