— Картинки у него, по-моему… э-э-э-э… немножко слишком любительские.
Старательно подбирает выражения. Чтобы не обидеть Бету, если уж с бедняжкой случилось такое ужасное несчастье и ей вдруг стали нравиться котики, нарисованные левой задней ногой. В лучшем случае правой. Но определенно задней, надо смотреть правде в лицо.
— «Любительские» — еще мягко сказано, — невозмутимо кивает Бета. — Но в данном случае это совершенно неважно. Штука в том, что именно этот художник рисует наших городских котов.
— Ну, я, в общем, и не предполагала, что парижских, — пожимает плечами Лена. Она начинает сердиться.
— Ты не поняла, — говорит Бета. — Все наши городские коты появились только потому, что он их нарисовал. А не наоборот, как это обычно бывает. Я, конечно, имею в виду уличных котов. С домашними совсем другая история.
Вільнюс - абсолютно і повністю котяче місто. Що робить його ще кращим, хоча куди вже краще. У нас навіть квартира була з котами-стікерами на стінах. Цей рудий красунчик виявився нашим сусідом. Приходив до нас щоранку і щовечора, мостився на даху під вікном, люб"язно давав себе чухати з виглядом, ніби робить нам велику послугу, і я йому вірила. Ви не дивіться, що він начебто маленький, у нього голова як два кулаки. Розкішний кіт.
А це наш другий сусід - значно скромніший і лякливіший. Тільки дивився і підморгував. У руки не давався.
Цей феєричний ужупіський (так, є у Вільні район Ужупіс - та ще місцина) кіт - окрема історія, яка ще буде, а поки що коротке знайомство.
Немає коментарів:
Дописати коментар