The Hague & the Sea

Гаага – це зелене-зелене полотно трамвайної колії, висока, некошена трава якої лоскоче трамваю пузико, тому всі трамваї у Гаазі (я думаю, що всі, хоча, можливо, лише цей, побачений мною маршрут) веселі реготунчики.

Це парки і палаци, загублені у них. І в них теж можна загубитися, бо гуляти там не заборонено.

Це одночасно схожий на школу чарівників і приморський готель будинок Європейського парламенту, і вигнутий будинок, який називається «круасан», а за ним інший, круглий, як бублик, щоправда, не знаю, чи називається він «бубликом».

Це відчуття близкості до Дельфта, бо навіть велосипеди з дельфтськими синіми млинами.

Це височенний хмарочос, здавалося б, недоречний серед гарненьких невисоких будиночків, але дуже гармонійний, з 42го поверху якого відкривається фантастичний краєвид, і на відкритій чи закритій оглядовій терасі можна пити каву, чай, вино (включено у квиток), і милуватися ним безкінечно.

 Це коли ти йдеш майже порожніми суботніми вуличками у накинутій на плечі свитці X’U з гербом, і ззаду чуєш геть неочікуване «Слава Україні!», настільки неочікуване, що не одразу орієнтуєшся, але таки знаходиш і озвучуєш правильну відповідь, а потім до кінця дня усмішка не сходить з твого обличчя.

Це ранкова прогулянка Схевенінгеном, уже передмістям Гааги практично, широкою смугою піску, щедро всіяному дарами ще теплого моря, які завзято перебирають язикаті балакучі чайки, під пильним оком маяка і синього-синього неба.

Це один день, шматочок його, у картинках.