Стокгольм - це місто, яке знову викликає у мене бажання кількарічної давнини - знімати все навколо і робити тисячу майже однакових знімків, бо попередній на мілліметр не такий прекрасний, як оригінал.
Він справляє враження неспішного і дуже любленого. Любленого у дрібничках і очевидно помітних речах. Він змушує навіть такого робота, як як (який щоразу, коли бачить в робочі години натовпи бігунів в будь-якій частині міста, і навколо озер, і серед офісних новобудов, знову питати "Коли вони всі працюють?") уповільнювати крок, сідати на лавку чи - ще краще - на якусь кам'яну огорожу повище і сидіти, нікуди не поспішати, дивитися, як Маларен несе свої води в обійми морю, а сонце лоскоче їй пузо. Немає нічого ліпшого цієї осені за таку мить, відерце кави і канебулен.
Мені здається - це найкраще, що може статися з містом, народитися на воді. Місто на 14 островах заворожує, зачаровує, гіпнотизує, можливо, через таку кількість води і мостів я втратила тут своє серце назавжди, я не знаю. Але вода - це не все. Раз у раз серед міста, просто з асфальту виринають скелі, які перетворюють звичайний будинок на фортецю, на замок, на лігво дракона. Стокгольм наповнює щастям аж до повискування маленьку дівчинку у мені, якак була колись закохана у Міо.
І ходити, човгати ногами по витертій до лиску бруківці, шурхотіти опалим листям, дихати холодним ранковим повітрям (так, тут уже осінь), і мало не плакати від щастя. Це мій Стокгольм. Мій, і лише мій на ще цілих два тижні. Й ідеальний саундтрек до цієї історіїї кохання - Wes Swing "Lullaby" з телефона на підвіконні
Немає коментарів:
Дописати коментар